Софія Юріївна Андрухович - Амадока

Ця «українізація» була спритним дресируванням. Одним пострілом убивалось одразу стількох зайців! Націонал-комуністи сприяли тому, щоб переконати важливих українських діячів у власних благих намірах. Скажімо, Михайло Грушевський повернувся до Радянської України в березні 1924 року, впевнений, що зможе безперешкодно продовжувати свою діяльність на ниві зміцнення української нації. Для нього все закінчилося погано прооперованим карбункулом під час відпочинку в санаторії російського міста Кисловодськ. Грушевського оперував лікар, який хірургом не був. Він відмовив хворому допустити до нього досвідченого хірурга і давнього приятеля. Дуже швидко почався сепсис. Смерть настала через три дні після операції. Тіло голови Центральної Ради УНР, цю священну реліквію з пишною бородою, перевезли до Києва і влаштували помпезне прощання, вклавши мертвого академіка в головній залі Академії наук. Урочисті промовці повторювали про особливі заслуги померлого перед Радянською Соціялістичною Республікою.

До того ж українізація була інструментом залучення таких ефективних діячів, як Олександр Шумський, з однаковою пристрастю відданих як ідеям комунізму, так і українській ідеї. Шумський очолював Народний комісаріят освіти УСРР з вересня 1924 до лютого 1927. Однак надмірна пристрасність наркома і його боротьба з Генеральним секретарем ЦК КП(б)У Лазарем Кагановичем, який, на думку Шумського, протидіяв українізації, підштовхнули Сталіна до поступового усунення останнього від влади. Він відбув десять років заслання в Красноярську, а через три роки повідомив Сталіна про своє рішення покінчити життя самогубством у зв’язку з несправедливими репресіями. Спроба самогубства однак виявилась невдалою. Каганович із Хрущовим тут же запропонували Сталіну позбутись Шумського раз і назавжди. Його убили дорогою зі Саратова до Києва. Убивство здійснили розвідник і диверсант Павло Судоплатов і керівник токсикологічної лабораторії НКВД-МҐБ Григорій Майрановський.

Українізація допомагала створити ситуацію, коли складалося враження, що радянська система твориться руками самих українців, що вона є їхнім власним бажанням, виявом їхньої свідомої волі. Від представників політичної номенклатури, службовців, різнорідних функціонерів вимагали знання української мови. Російськомовних це доводило до сказу: що за марне витрачання зусиль і часу, навіщо цей безглуздий цирк і приниження, натомість забезпечувало симпатію і підтримку україномовних — зокрема, мешканців Західної України.

Українізація допомагала послабити аргументи й підважити діяльність українських націоналістів, противників комуністичного ладу, які змушені були забиватись у підпілля або втікати за кордон, аби бодай таким чином протидіяти системі. Водночас завдяки процесам коренізації можна було виявити і заманити на світло безліч ворогів народу, які інакше сиділи би принишкло; можна було їх заохотити, заспокоїти, дозволити їм висловитись — а тоді всіх повинищувати.

Під час українізації з’являлася можливість виховати власну українську культуру: простакувату й наївну, пласку й кишенькову, етнографічно-поверхову, ужиткову, позбавлену пам’яти. Українізація дозволяла зростити українську радянську літературу, що стояла би на сторожі ідеології, була зручним інструментом у руках влади, слухняним ретранслятором правильних і корисних ідей. Для цього селян і робітників усіляко заохочували ставати письменниками. Все, що було потрібно: цілковита відданість радянській справі й соціялістичному суспільству, якомога реалістичніше видавання бажаного за дійсне, вихваляння державного ладу Країни Рад (і жодної його критики!); прославляння колективізації й індустріялізації, змалювання чесного життя та непростої праці селян і робітників, уникання психологізму, інтелектуалізму, індивідуалізму, формалізму, алюзій, посилань, цитат зі світової літератури; віталися якомога більша доступність, бадьорий оптимізм і невигадливий гумор. Зовсім не важили художні якості творів чи наявність таланту в письменника. Це були речі неважливі. Могли собі бути, а могли й не бути. Зрештою, таланту й художній якості складно було знаходити простір для проявлення серед тиску і штучних вимог, а надто — серед постійних контролю, цензури і небезпеки арешту й розстрілу.

Як це постійно трапляється, після драматичних подій 1917–21 років в українській літературі почалося бурхливе бродіння. З’явилися масові літературні організації: в Харкові, першій столиці УСРР, було засновано Спілку селянських письменників «Плуг» (завдання — «об’єднувати розпорошених досі селянських письменників, що, ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріятом, ідуть разом з останнім до утворення нової соціялістичної культури й ширять ці думки серед селянських мас України без ріжниці національностей», «боротьба із власницькою міщанською ідеологією й виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, залучення їх до активної творчости в цьому напрямку») і Спілку пролетарських письменників «Гарт» («створення інтернаціональної комуністичної культури, користуючись українською мовою як знаряддям творчости, поширення комуністичної ідеології та переборювання міщанської власницької ідеології»). У Києві літературні критики ділили письменників на кілька видів: не дуже бажаних символістів, які тяжіли до індивідуалізму й формалізму, доволі бажаних футуристів, які проголошували загибель мистецтва, закликали палити музеї, руйнувати театри і нищити «барахло минулого», обіцяючи, що мистецтвом майбутнього займатимуться робітники, закохані в запах бензину, і дуже бажаних революційних письменників (вони ж — «літературні червоноармійці»). Був також «талановитий молодняк» — критикований, але з допусканням можливости, що його вдасться настановити на шлях істинний, на «шлях слугування пролетарській революції».

Прізвища письменників постійно мерехтіли, переміщаючись із групи до групи, зі спілки до спілки, з організації до організації. Під тиском ідеологічної роботи змінювалися погляди. Розпадались одні організації, засновувались інші.

Цікаво було б простежити, коли позиція самозбереження, вдавання заради власної безпеки поволі перероджувалась у переконання. Коли вони починали вірити в те, про що і як говорили. Що їм доводилось робити з власною психікою, коли віра у справедливість радянської влади і «безмірно щедрий і плодючий чорнозем Жовтня» нищилась очевидними й оголеними вдаванням, лицемірством, вислужуванням, тупістю і насильством. Багато хто під тиском обставин якимось немислимим чином лише підвищував градус віри. Інакше це було несумісно з життям. Байдуже, у що чи в кого вірити. Віра захищає сама собою, самим фактом своєї ірраціональної наявности.

«Живем комуною, працюєм. Навколо ліс, самотні села і люди дикі, мов шипшина. Ах, скільки радости, коли ти любиш землю, коли гармонії шукаєш у житті! То ж кожен з нас будує людськости палац і кожен як провісник. Ах, скільки радости, коли ти любиш землю. Нема у ній ні ангелів, ні бога, ані семи небес. А є лиш гордість і горіння, сукупна праця і хвала.

Ну що з того, що всесвіт кров залляла? Майбутні встануть покоління — єднання тіл і душ.

Ми робим те, що робим. І світ новий — він буде наш!»

Неокласики неабияк вирізнялися на цьому бравурному соцреалістичному тлі. Вони були занадто освічені, занадто скептичні, занадто витончені й снобські. Вони занадто багато працювали над собою і власними текстами. Вони занадто широко дивилися, занадто добре знали історію культур, занадто близько розуміли людську природу. Вони були перфекціоністами, естетами, науковцями. Надто критично ставилися до себе самих і всього навколо.

Неокласики сходились на тому, що письменникові повсякчас слід вчитися. Що письменникові дуже бажано