Софія Юріївна Андрухович - Амадока

Києва. Валандалися чортзна-де, спілкувались із чортзна-ким, шукали невідь чого. Пішки доходили туди, де місто вже майже закінчувалось: аж за вокзал, де стояли крихітні сільські хати, відокремлені одна від одної ярами, простягалися «великі пустирі, заметені снігом — білий, білий сніг, такий чистий, чистий». Тісні й брудні подвір’я давно вже не були обгороджені, паркани згоріли. Вулиці були темними й порожніми навіть удень. А коли вони дочікували там до ночі, то довго роздивлялися сузір’я під валування собак — зовсім як у селі.

Рильського тягнуло в такі місця якраз тому, можливо, що вони так нагадували село. Він же любив надовго зникати у своїй Романівці: з вудкою чи рушницею розчинятись у лісах, завмирати на багато годин над озерами й заплавами, довго цілитися серед провалля тиші, де тільки шурхотіло листя під вітром, скрикувала птаха. Пестити шовковисту шерсть свого сеттера-ґордона, виглядати його смолянисту фігуру серед стовбурів — чи несе в зубах підстреленого качура, який ще посмикує правим крилом.

Його тягнуло туди, у вогке лісове небуття. Він любив спілкуватись, умів бути поруч по-справжньому, його зворушувало нутро людини, він легко міг просльозитись, особливо якщо був напідпитку, — і ховав свою м’якість, таку схожу на дотик до оксамитових гарячих сеттерових брилів, за густими вусами, давно вже не модними. Інші люди були йому необхідними, він не вмів від них захищатися, надто розчахнутий, надто нестійкий усередині — тоді як у самотності лісів, у прозорому повітрі над водоймою, в притишених мохом кроках лосів йому не загрожувало нічого.

Він звик вдаватися до цих нетривалих втеч, щоб віддалятися від невідповідности, на яку був приречений. Він походив зі шляхетського польського роду гербу Остоя. Його дід, польський поміщик Розеслав Теодорович Рильський, був одружений із князівною Трубецькою. Батько Тадей був хлопоманом, виконував обов’язки почесного мирового судді, давав селянам безкоштовні юридичні консультації і виступав у судах як їхній адвокат. До того ж він дозволив організувати у своєму будинку православну церковно-парафіяльну школу (сам був католиком), а потім збудував для школи окрему будівлю, оплачував учителя й укомплектував кабінети фізики й хімії, а також — бібліотеку. Після смерти першої дружини й кузини Людґарди одружився з місцевою селянкою Меланією Чуприною. За життя царська влада переслідувала його як комуніста, натомість їхній із Меланією син, поет Максим, з приходом радянської влади був позначений тавром ворожого походження: він був поміщицьким синком, буржуєм, який отримав класичну освіту і тяжів до світу декадентського загнивання.

Поет Рильський любив проводити час на природі і писав про це. Але не тільки. У його ранній поезії ідилія природи поєднувалася зі спокоєм читання, з-під споглядання нерухомого плеса чи брудного приміщення паштетної на околиці Києва проступали цитати й алюзії, Війон, Рембо, Верлен, «кокаїністичне Бодлер’янство», «ідилічне гомеріянство», Челліні, Казанова, Свіфт, Шевченко, чумаки, козак Мамай, Ілля Турчиновський. Він писав про «вроду отрути й отруту вроди», «кохання чужого до чужої», вічні мандри, втому душі, істинність холодного й далекого кохання.

Петров пише про те, що сільська ідилічність, замилуваність природою в творчості Рильського, його тяжіння до усамітнення на лоні незайманого ландшафту — чітка ознака урбаністичної культури. «Ідилізм, звичайно, витвір урбанізму: як непідроблена, не фальсифікована деревенська [нерозбірливо] має цілковито придворний — урбаністично-аристократичний характер, починаючи од билин і кінчаючи казками про Бову й Єруслана, чи апокрифами про Соломона, чи повістями про Девгенія, починаючи од ікони й кінчаючи плахтами, наслідуванням пурпуру й золота парчи».

Тож, передчуваючи, що Солом’янка з її ярами і хатинками перетвориться згодом на щільне нагромадження кубів і паралелепіпедів, геометрично-прокреслений на тлі неба бетонний масив, що одноманітним ритмом прямих кутів і ліній, розміром балконів і вікон, відміряною тіснотою людських життів наглухо заб’є ландшафт, Рильський із Петровим знову і знову вирушають туди, щоб слухати валування собак і милуватися зоряним небом.

Степанівською вулицею тече брудна, квола Либідь: там, де вона вибивається назовні з-під землі, вона ще плине у власних болотистих берегах. Після того як очисні споруди під Лисою Горою були зруйновані вибухом, стічні води з Либеді неочищеними стікають у Дніпро.

Приблукалі чоловіки дивляться на неприємну течію вузької річки. Вони ще не знають, що її невдовзі буде заховано в бетонний короб і підземні колектори. Що її замкнуть під землею. Зараз Рильський мовчки курить над вузьким потічком, готуючись через нього перестрибнути. Він високий і довгоногий, взутий у чоботи — на відміну від невисокого Петрова з його розтоптаними черевиками, якому багнюка в’язких берегів Либеді здається набагато менш привабливою. Рильський одягнутий у жовтавий одяг: куртку на баранячому хутрі і такої ж барви штани, куплені за помірною ціною в крамниці сельбудинку.

Чим вони там милуються, двоє цих приятелів, які вирушили в свою вечірню одіссею? Їм зустрічаються п’яні баби в подертих спідницях і з розбитими губами, з почорнілими обличчями, зі щоками, рясно наведеними червоним. Вони зазирають до обшарпаних смердючих столовок, «за стойками яких стоять якісь греки». Хтось із заголеними ногами — складно навіть визначити, чоловік це чи жінками — з демонстративно виставленими потворними нагноєннями хапає Рильського за сіро-жовту штанку. Чорна рука ковзає холошами. Старці на мосту просять хліба. Перекупки під перехиленими парканами продають щось геть мізерне: старе дрантя. Їдять простір чорні стіни заводів. Дід тягне важенний мішок через колію. Щось у тому мішку металево бряцає, поки паротяг подає свій тужливий сигнал, набираючи швидкости. Дерева обіч колії руді й мертві — покручені кінцівки паралітиків.

«Й не треба чіплятись до поета й його манери, йому більш подобається назвати таверною ковбасну й паштетну на якій-небудь Паньківській вулиці, де грають гармоніст і скрипці, продають таємно самогон і де старий п’яний єврей показує фокуси: ловкість рук, де в честь поета програють заповіт і туш й він устане й, стоячи, послухає, знявши шапку. Йому більш подобається, щоб приятеля в ковбасній, студента з якої-небудь Паньківської було названо матросом, а дівчина в задрипаній спідниці й з сірим обличчям здавалась переодягнутою Таїс, що, переодягнувшись, амурних пригод шукаючи, зайшла в таверну портову Олександрії».

В 1902–1903 роках, до речі, існували плани виділення цієї околиці, Солом’янки, в окреме місто. Місто хотіли назвати Олександрією.

Як дотепно зауважив критик: «Вони були наскрізь урбаністичні, але їхній urbs їх не приймав, бо він був російський; вони писали мовою села, якого вони не могли прийняти».

На початку 1920-х років радянська влада взялась за українізацію України. З одного боку, таким чином вона намагалась засвідчити свою цілковиту відмінність від царського режиму, з іншого — міцніше врости, вкорінитись у землю, оплутати все наскрізь липкою павутиною. Україномовне село не надто симпатизувало радянській владі від самого початку — це було однією з причин, чому остаточно захопити владу вдалося