Софія Юріївна Андрухович - Амадока

прирівнюють своє обожнювання до знання. Вони вигадують їй ідеалізовані риси, і в хибності їхніх уявлень ніхто не зможе їх переконати, аж доки вони не розчаруються якнайболісніше. Одначе, якщо буде збережено достатню дистанцію, розчарування може ніколи й не настати. Що з того, що ти стільки років знаєш наскрізь нудьгу цієї людини, її розгубленість, її хворобливе зболене еґо, яке змушує дряпатись на нові висоти, яке затрачає надто великі зусилля, щоби втримувати образ. Колись ти, можливо, вірила, що цей чоловік зробить твоє життя незвичайним, захопливим — і в цьому була твоя помилка. Бо ніхто нікому не робить життя. Тепер тільки ти одна з небагатьох, хто добре знає, що це Рідке Срібло, Золотоуст і Шагразада — розгублена і налякана людина, вигнана з більшости своїх улюблених сховків. Людина сумна й ображена, безпорадна. Тільки ти одна знаєш, які сцени відбувалися між вами — його обожнювачам і не снились ці некрасиві, виснажливі, нецікаві сцени ревнощів, ниття, повного безсилля. Жалюгідна людина. Людина, гідна жалю.

Чи не помітила ти в собі поводі помсти й жорстокости, коли він сидів навпроти тебе, обтяжений знанням про іншу твою любов? Чи не хотілося тобі сказати вголос: де ж ти був, поки я залишалася сама, чому ти не запитував, про що я думаю і що почуваю, зі сотнями яких ошелешених твоїм красномовством студентів була твоя увага, поки я почувалася неважливою? Хіба тобі потрібна була ще й моя, така доступна і звичайна, любов — до сотень пристрасних наркотичних любовей?

Натомість любити когось, кого інші не люблять, — ось що заманливо. Він відштовхує від себе, зумисне дражнить. Його присутність не завжди бажана в товаристві. Він псує людям настрій своїми дурними, незрозумілими жартами, не дбає про слухачів, про палахкі погляди, про захоплення чи навіть симпатію. Йому байдуже, що про нього подумають. Йому навіть приємно знати, що він не подобається. Хіба це не відкриває безліч нових можливостей?

Той, кому важливо подобатись, боїться розчарувати. Той, кому байдуже ставлення інших, здатен пізнати глибший спокій, дозволяти собі набагато більше.

Той, хто подобається багатьом, манить солодкими обіцянками: якщо стільки скарбів виблискує на поверхні, то що ж там, усередині, заховане від людського ока? Ти знала, що там ховалось, усередині твого чоловіка. З тобою він реалізував свій страх бути викритим. Розчарування неминуче. Питання лише в тому, як його пережити, як його витримати, як із ним залишитися.

Той, хто мало кому подобається, дозволяє собою розчаруватися з перших же миттєвостей. Він навіть запрошує до розчарування. Допомагає розчаровуватися. Будь ласка, панове, розчаровуйтесь мною, скільки вам завгодно. Неприємного вам розчарування!

Світ — незатишне місце, життя не обіцяє нічого доброго, за всю свою багатотисячну історію людина не зробила нічого, щоби змінитися внутрішньо, змінити себе саму, прагнучи тільки одного: деформувати й змінити світ навколо, щоб зробити його зручним для себе. Жодної еволюції, суцільна деґрадація. Прадавні розвинені культури були стерті з лиця землі недоумкуватими племенами, які переважали чисельністю і не гидували жорстокістю. Те саме станеться з нами всіма. Кожного з нас чекає той же кінець, і не варто покладатись на милосердя чи здоровий глузд. Але навіть вони не захистили б від невблаганної порожнечі, в якій ми існуємо. Сподіватись на краще — дурість. Ось і від мене не варто сподіватися нічого доброго.

І раптом, зануривши приятелів у темний холодний колодязь безвиході, в понурість, він злегка повертає голову, ловить твій погляд кутиком лівого ока — і посилає тобі імпульс, зблиск скельця, наскрізну проникливість і пильність. Ти саме наливаєш окріп із каструльки до чашок, намагаючись не обпектися, тому не маєш змоги придивитись уважніше до його обличчя, щоби точно дізнатися, чи це тобі не здалося. Прозорий окріп парує, обдаючи твоє обличчя жаром. Над верхньою губою виступають крапельки поту. Якось мулько стає у грудях, і чомусь починають злегка тремтіти руки, але водночас тебе накриває теплою, незбагненною хвилею. Ти не розумієш. Та й не віриш, зрештою. Бо ось його кругла лисява голова, ось його велике вухо і металева дужка окулярів просто навпроти тебе. Він знову не звертає на тебе жодної уваги, примружено окидаючи поглядом решту присутніх — чи достатньо він їх засмутив. Але щось у його спині, в його дрібних, зсутулених письмом і читанням плечах звертається до тебе. Ти відносиш каструльку на спільну кухню, бездумно усміхаючись у відповідь на слова сусідки. Ти нічого не розумієш.

Молодому Рильському могла б здатися привабливою обіцянка кінця світу сучасних науковців. Вони кажуть, що врешті-решт глобальне потепління призведе до процесів, під час яких з важких темних хмар, скупчених на всіх ярусах тропосфери, почне падати сніг. Він падатиме усюди, навіть там, де колись, з огляду на кліматичні умови, люди могли прожити всеньке життя, так ніколи й не зазнавши снігопадів. Тепер кожен їх знатиме. Різнитимуться лише види снігу. Часом він опадатиме плавно й ніжно, сонливо, лапатими скупченнями, цілими колоніями зірчастих кристалів. Іноді — сіктиме густими й гострими нитками, що складатимуться з цупких кульок. Це виглядатиме заспокійливо й красиво. Розростатимуться крижані пустелі. Більшість водойм буде скута кригою. Іноді, впродовж довгих тижнів, стогнатимуть снігові бурі, щоб несподівано замовкнути одного дня (темного-темного дня, бо всі дні стануть сірими, підсвіченими тільки сніговою незайманістю), дозволивши помилуватись заметеними майже повністю будинками, мертвими деревами, що перетворилися на садки крижаних скульптур. Таке вже колись бувало, але тим воно й переконливіше. Такий кінець світу був би одним із наймилосердніших: згасати поволі, вмиротворено милуючись нескінченністю білого простору. Замерзаючи, відчути затишний жар усередині тіла, полум’яну сонливу квітку, яка сковує мозок і делікатним стисканням зупиняє серце. Раз, два, три. Стоп.

Молодого поета Рильського, чию творчість так любив Петров, вабили стани відсторонености й споглядальности. Він цінував красу тліну, багнюки, розпаду, сприйняті крізь призму беземоційного констатування — хоча констатувати беземоційно йому таки не вдавалося з огляду на глибоку емоційність.

У своїй розлогій доповіді про поезію Рильського (саме ту, про яку віце-президент ВУАН Єфремов відгукнувся словами щодо надмірної і мало кому збагненної мудрости промовця) Петров, як це часто трапляється, сперечається із Зеровим. Зеров, мовляв, побачив у поезії Рильського радість існування, але — що це за радість і якого існування? Сам він обстоює думку, що Рильський сповідує спокій розпаду й згасання, «присмеречности й осінньости»: «Радість Рильського — радість осінніх весен буття, на яке лягли прикмети небуття в той момент, коли буття стає подібним на небуття: радість Рильського — радість напівіснування, страждання. … В теплих радостях землі Рильського багато од песимістичної солодко-гіркої й холодної impassibilité парнасця, що казав про осіннє солодке безсилля і білі постелі снігів».

Вони разом тинялись околицями