Софія Юріївна Андрухович - Амадока

голову в комірі. Звук оплесків, посилений луною високих стель і стін приміщення, мав перетворитися на пульсуючий розлам мігрені. Все, що він міг робити, — це намагатись упіймати погляд головуючого, світячи в його напрямку нездоровими білками з потрісканими капілярами: але головуючий надто захопився промовою професора і слухав його слова, мимоволі привідкривши рота.

1937 року Колесника заарештують і на десять років ув’язнять у Печорських виправно-трудових таборах, звинувативши у членстві в контрреволюційній націоналістичній організації. На волі він пробуде всього два роки. 1949 року арешт повторять.

На Сінному ринку, розташованому на Сінній площі, торгували сіном і кормом для худоби. Туди можна було дістатися з вокзалу трамваєм № 2.

Рядками стояли дерев’яні будиночки з товарами, а ще — відкриті столи, захищені від дощу і сонця навісами. Там можна було купити не тільки продукти, привезені селянами на потягах, не тільки борошно, цукор, какао, маїс, кокосове масло, а й речі, крадені і ношені, уламки дореволюційної епохи: дзеркала в позолочених рамах на підставках з рожевого мармуру, кришталеві люстри, порцеляну, статуетки пастухів і пастушок, маркіз і шевальє, сервізи Севр, Сакс, Хіна, Ґарднер і Міклашевський, вироби імператорських заводів, бонбоньєрки з вирізьбленими на них королівськими білими ліліями, між якими літають срібні метелики, оббиті синім шовком і білим атласом скриньки: Confiseur Fley. Au pont des Maréchaux, срібло, медалі, табакерки.

Одразу навпроти Сінного ринку розташовувалася простора квартира Бориса Якубського. Всі кімнати в ній мали стелажі й шафи, закладені книжками. Книжки наповнювали простір від підлоги до стелі.

Ось тут вони і збирались найчастіше. Ще, звісно, у «Кривому Джімі», в редакціях часописів — «Літературно-критичному альманасі» або в «Книгарі». Влаштовували лекції і читання в університеті або в котрійсь із аудиторій Академії наук. Але найчастіше затяжні посиденьки відбувались удома в Якубського.

Вони називали його Аристархом: так звали стародавнього філолога Александрійської школи. Це вигадав Зеров, який присвятив Якубському один зі своїх александрійських віршів.

Високий, сутулий, із впалою грудною кліткою, з довжелезними руками-клешнями, Якубський зустрічав їх на порозі і запрошував досередини. Ледь опустивши голову, поглядав на кожного вирлооко. Очі він мав витрішкуваті, завжди печальні. Усмішка його була сором’язлива, прихована тінню від великого тонкого носа з горбинкою.

Зеров одразу ж просяював. Ще навіть не роззувшись, починав говорити. Його приязні очі омивали теплом. Русява чуприна спадала на чоло, він відкидав пасма волосся різким рухом голови або пригладжував їх долонею. Подавав руку, нахиляючись усім тілом у бік поданої йому Якубським правиці.

Петров описав кілька різних способів, у які Зеров тиснув руку. У першому випадку він притискав руку від плеча до ліктя до свого тіла, сам згинався і нахилявся вперед, «і руку од ліктя, під гострим кутом, поземо, обернено назустріч одвідувачеві. Сила потиску, ступінь зігнутости корпуса відповідали мірі урочистости привітання.

Був, однак, ще інший жест особливо приязного привіту, жест підкресленої дружности, яка не потребує офіційного уточнення потиском. При зігненій в лікті руці, одхилено, широко й одверто розкрита долоня, — своєрідний рух щирого визнання й доброзичливої відданости. Жест завжди гармоніював з посмішкою, бо могло бути вітання без посмішки. Потиск руки міг бути побіжним, долоня в’ялою, байдужою, без м’язів, зір відсутній, обличчя скупе».

Якубський згадував згодом, що потреба зустрічатися перетворилась у них на регулярну звичку. На необхідність, залежність, конечність. Якщо комусь із них не виходило долучитися до товариства, відчувалося порожнє місце, болісне й незахищене. Вогка холодна туга не давала зосередитися на звичних справах.

Але коли вже вони сходились — усе ставало на свої місця. Зеров говорив, жестикулюючи. Доброзичливий усміх ковзав його пухкими устами. Живе срібло, він весь випромінював енергію й ентузіязм.

Петрова це, звісно, дратувало. Якубський називав його найгострішим серед друзів, «з іронічним оскалом». Він докидав уїдливі жартики, врізався ними в монологи Зерова, а коли той давав йому змогу висловитися, вправно вибудовував якнайвигадливіші й бездоганно стрункі, логічні антитези. Стискав уста. Криво посміхався. З викликом мружився.

«Тож його за постійну іронію й за гострий язик трішки недолюблювали. Але Микола Костьович завжди умів ставити його у смішну ситуацію. І це рятувало становище».

Інші напружено замовкали. Филипович протяжно й гучно зітхав, повернувшись обличчям до книжкових стелажів. Його карі очі ковзали корінцями. Він втягував досередини свої пухкі щоки, схожі на мордочку обачного гризуна. Бурґгардт, чиє бліде аристократичне обличчя, що ніби проступило з котрогось із портретів династії Гессен-Дармштадтських, похитував головою, демонструючи незгоду з Петровим. Як і те, зрештою, що поведінка останнього, така типова для нього, так добре усім знайома, вже давно набила їм оскомину. Господар помешкання намагався докидати свої аргументи, але Петров не давав йому цього зробити. Він розпалювався, підстрибував зі шкуратяного крісла, вибігав у центр кімнати, підносив руку. Але тут же опускав її додолу, обводячи всіх присутніх хитрим поглядом. Він був задоволений, бачачи їхню фрустрацію. Зрештою, іноді він навіть погоджувався із Зеровим — якщо бував в особливо погідному настрої.

Драй-Хмара реагував на нього нарочито спокійно, беземоційно. Як завжди, в бездоганному костюмі з краваткою, він вирізнявся особливо холоднокровним самовладанням. Переводив розмову на іншу тему. Говорив помірковано і розважно. Демонстрував, що він вище за будь-яке роздратування. Високе чоло ще більше роз’яснювалося світлим волоссям і не брижилося від жодної зморшки. Тільки ясні брови трохи здіймалися догори, поки він, час від часу замислюючись, плинно викладав свої думки.

Рильський сміявся з вибриків Петрова, ніби хотів показати решті, як слід сприймати його поведінку. Докидав жарти, гіперболізував почуті тези, аби звести їхній ефект нанівець і зняти напруження. Але часом, не витримуючи, виходив випалити цигарку у відчинене віконечко вбиральні. Петров приєднувався до нього. Він майже не курив, але любив просто стояти поруч і ділитись, наприклад, тим, що йому спало на думку: що, коли позичити одного з персонажів Анатоля Франса і поселити його у власному творі? Рильський знову сміявся, щиро захоплений таким нахабством. Але, зрештою, чому б і ні? Хіба це було заборонено? Який світ, якщо не художній, не може мати жодних кордонів? Де дозволено неможливе? Де панує найширша свобода, якщо не в творчості?

З віконечка вони бачили іржаві водостоки і клапоть неба. З Сінного ринку чулися гамір і лайка. Там вкотре ловили за руку кишенькового злодюжку. Гострий пах зігнилих овочів, що, непродані, купами кисли на задвірках ринку, приваблюючи жирних щурів, домішувався до аромату тютюнового диму.

Любити когось, кого більшість людей недолюблює, — спокусливо. Особливо, якщо вже любиш когось, хто викликає в інших захоплення й мало не обожнення. Така людина — хоч як інтимно-близько ти її знаєш — любов’ю інших заперечує, скасовує вашу близькість. Це вони думають, що знають її найкраще. Вони