Софія Юріївна Андрухович - Амадока

Їх об’єднувало щось інше: вони розуміли один одного, знаходили спільну мову. Кожен із них — можливо, не настільки виразно у випадку Рильського — був пов’язаний із наукою, з академічним світом, з викладанням, дослідницькою діяльністю. Вони нетямилися від захоплення, довгими годинами розмовляючи про ритміку, розмір, строфічну будову, алітерації, асонанси, консонанси, епіфори. Сперечалися про сентименталізм в українській літературі кінця XVIII століття, про травестії, оперети й сентиментальні повісті. Про те, які фрагменти «Енеїди» Котляревського найбільш вартісні: переспіви з Осипова чи оригінальні місця, де автора мимоволі виносило у цілковиту спонтанність. Іронізували з того, що поет Олександр Олесь за освітою був ветеринаром, а поет Вороний носив шовковий бант і панаму. Підсміювалися з дитячих ревнощів і пристрастей Куліша щодо Шевченка. Цитували напам’ять Верлена, Бодлера, Ґете і Гайне, і своїх улюблених Леконта де Ліля, Теофіля Ґотьє, Жозе-Марію де Ередія. Ідея творчости цих останніх промовляла до них особливо виразно: відсторонитися від буденности, дистанціюватися від політики, релігії, моралі, від будь-яких виявів людської метушні. Творчість вимагає незалежности і свободи, плекання ремесла. Творчість вимагає вчености й родючого, а головне — твердого ґрунту під ногами, широкого кругозору, знання джерел.

Їх не надто переконували поняття натхнення, Божої іскри, містичної печаті на чолі. Ці чоловіки сходились у тому, що творчість повинна бути добре підготовленою, розміреною й виміряною. У ній не може бути випадковостей. Вона мусить бути виправдана й ваговита. Кожна емоція мусить мати зв’язок із розумом. Леткий стан цієї миті повинен корінням вгрузати у часи до нашої ери, наскельні малюнки, усні перекази, лебійську мову перебендь, у кістковий мозок цивілізації.

За кілька років до смерти Нарбута (за нетривалого періоду Гетьманату, а згодом — під час захоплення Києва денікінцями) в дещо іншому складі вони збирались у його задимленій буржуйкою холодній кімнаті на вечірки «масонської ложі». Господар — графік і естет — придумав спеціяльні нагрудні емблеми й персні-печатки, які мали вирізняти учасників гуртка від решти. Вони займалися містифікаціями, ритуальними дійствами та базіканням. Один поперед одного читали барокові акростихи й кабалістичні вірші. Нарбут відтворював на папері вірші-яйця, вірші-рибини, вірші-люльки, хрести, кротові нори.

Але ось так — уп’ятьох плюс один прозаїк плюс кілька додаткових літературних критиків і професорів — вони почали сходитися вже після того, коли Рильський на початку 1920-х переїхав жити до Києва з Романівки, а всі інші повернулись із Баришівки.

Вони повтікали до сіл, бо в Києві панував голод. Вони навчали сільських дітей за їжу, бо інакше могли загинути. І загинули б так само, як багато їхніх знайомих і колег із міста: зі спухлими черевами, з прозоро-блакитною шкірою обличчя, з невидющими поглядами, втупленими в порожнечу безлюдних вулиць.

Місто вимирало. Здавалося, навіть камені будинків ставали дедалі прозорішими, починали просвічуватися, випромінювати потойбічне сяйво. Якби на вулицях ще залишалися перехожі, то їхнім поглядам відкривалась би пустка неопалюваних приміщень зі слідами вологи та промерзлости в кутках, залізні каркаси ліжок, на яких лежали знеможені, безсилі люди.

Вітер роздмухував над Дніпром інфекції, які чіплялися до виснажених голодом мешканців. На розі Інститутської і Левашовської чорніла чавунна прибудова з ґанком на колонках — мало не все, що залишилося від пишного палацу генерал-губернатора (згоріли білі з позолотою меблі, перетворився на зашкарублий попіл біло-рожевий килим). Було незвично бачити Дніпро, не оперезаний жодним з чотирьох мостів: тільки ікласті зуби зотлілих опор прохромлювали сизий пух небес.

Петров у спогадах про цей період описує помирання Києва навесні. У його тексті завмерле місто, в якому зупинилася будь-яка людська діяльність, на повні легені дише весняною свіжістю і рясним цвітом дерев. Якщо дивитися на горбисті сади звіддаля, може здатися, що яблуні та бузок почали ходити: вони сонливо ворушаться серед незвичної тиші, що ковпаком накриває місто. Дерева здригаються й гудуть мільйонами бджіл. На трамвайних рейках гріються жирні, лискучі вужі. Проміжки між бруківкою захопило листя хрону, що погойдується від вітру, ніби чиїсь великі нашорошені вуха. Млин Бродського тріщить шпаками. У чавуноливарному і механічному заводі Ґретера постала колонія ластівок. До цукеркового підприємства Єфімова прибилися лисиці — вилизувати застиглий цукровий сироп з чавунних резервуарів. Опалі пелюстки забивають фонтани, каналізаційні стоки, колектори. Дощові води переповнюють Дніпро, і ріка виходить із берегів, заходячи в помешкання і вимиваючи звідти попіл, пилюку, сухі людські оболонки.

Петров розповідає про відчуття летючої легкости, що приходила з голодом. Про бульбашки ейфорії, про безпричинну радість, про всеохопне щастя. Про те, як можна було милуватися прожилками на листі дерев крізь дедалі прозорішу плоть. Про зелений глевкий гороховий хліб, про горохову юшку, яку отримували в редакції «Книгаря» в Зерова, якщо написати й принести туди рецензію, про пшоняну кашу на сніданок, обід і вечерю безліч місяців поспіль, якщо пощастить. Про спухлих і напівошалілих знайомих, які грілися на сонці, аби бодай так насититися. Позолота барокових бань та іржа бляшаних дахів Подолу посилювала, примножувала сонячне проміння у прозорості вичищеного від промислового диму повітрі — й сонячних харчів сповна вистачало на всіх.

У Баришівці натомість викладачі отримували за роботу борошно, трохи сала, хліб і олію. Це була достатня підстава для поетів, щоби на кілька років туди переїхати.

Згодом, під час вступних іспитів до інститутів народної освіти, молодих людей, які привертали до себе увагу викладачів, часом запитували: «Ви що, родом із Баришівки?» Завдяки тому, що люди в Києві мерли від голоду, сільські діти певний час отримували повну й багату освіту: їх навчали класичних мов, давали глибокі знання з літератури, історії, географії, астрономії, логіки, етики, мистецтва. Вони завиграшки підважували промову Павсанія з «Бенкету» Платона. Дискутували з приводу твердження Іммануїла Канта: мовляв, після «Органону» Арістотеля нічого нового сказати про царину логіки вже було неможливо.

А ще трохи пізніше один із баришівських учнів Зерова, він же — один із його найулюбленіших, найталановитіших студентів в університеті, 29-річний доцент-філолог Петро Колесник виступав з викривальною промовою під час партійних зборів наприкінці 1934 року. Він опублікував свою промову в статті «Плач Ярославни, або Агонія буржуазно-націоналістичної камени». («Камена» — збірка оригінальних віршів Зерова і його перекладів римських поетів, опублікована 1924 року. Камени — римські богині джерел і породіль, а також — покровительки мистецтв, музи.)

Особа Колесника серед дійових осіб вистави мала особливу вагу: він міг поділитись інтимним досвідом, розповісти товаришам про те, як професор Зеров намагався отруїти його слабку дитячу свідомість пропагандою націоналізму, як докладав зусиль, щоб виховувати «молоді куркульські кадри письменників».

Ми не можемо знати, чи долучився Петро Колесник до незапланованих бурхливих овацій у самому кінці, влаштованих після виступу Зерова. Внутрішній неспокій радше міг змусити його судомно стискати в кишенях піджака спітнілі кулаки, ховаючи