Елізабет Костова - Історик

— Отче-настоятелю! — крикнув один із них, не наважуючись звернутися одразу до мене. — Отче-настоятелю, там кров на каменях! Там, унизу!

У мене не було слів. Я побіг на край прірви, тримаючи тебе міцно, відчуваючи твою ніжну щічку на моїй шиї. Сльози наповнили мої очі, вони були гарячими й гіркими, якими ще не були ніколи. Я зазирнув через низьку стіну. За п’ять метрів від мене, на виступі скелі, була яскрава червона пляма, не велика, але її добре було видно при вранішньому сонці. А нижче розверзалась прірва, піднімався туман, літали орли, і гора обривалася до самих коренів. Я помчав до головних воріт, спотикаючись, пробіг під стінами. Прірва була такою крутою, що навіть якби в мене не було тебе на руках, я 6 не зміг спуститися й до першого виступу. Я стояв і дивився, відчуваючи, як через це священне повітря з того прекрасного ранку насувається на мене хвиля втрати. Потім горе опустилося на мене. Вогонь, який не можна описати.

Розділ 77

Я провів там ще три тижні, у Ле Бен і в монастирі, обшукуючи стрімчаки й ліси з місцевою поліцією та командою, спеціально викликаною з Парижа. Батько з матір’ю прилетіли у Францію й годинами гралися з тобою, годували тебе, катали тебе на візочку по місту — гадаю, вони саме цим займалися. Я заповнював різні бланки в маленьких млявих кабінетах. Я робив марні дзвінки, шукав французькі слова, аби висловити важливість моєї втрати. День у день я обшукував ліси й гори, іноді в компанії байдужого детектива і його команди, а іноді наодинці зі своїми слізьми.

Спочатку я лише хотів побачити Хелен живою: як вона йде до мене зі своєю іронічною посмішкою, але потім мої бажання стали більш гіркими, я почав сподіватися, що натраплю на її останки в горах або в кущах. Якби тільки я міг забрати її тіло додому або в Угорщину (хоча як я міг забрати її в радянську Угорщину, було для мене загадкою). Тоді в мене було б щось, щоб пам’ятати, поховати, якось закінчити все це й залишитися наодинці зі своїм горем. Я нізащо не міг зізнатися самому собі, що її тіло потрібне було мені для інших цілей, щоб визначити, чи була її смерть природною, чи не доведеться мені виконати для Хелен той гіркий обов’язок, що ми виконали для Россі. Чому я не можу знайти її тіла? Іноді, особливо вранці, я відчував, що вона просто впала, вона ніколи 6 не залишила нас із власної волі. Я міг повірити в те, що вона лежить у якійсь природній могилі десь у лісах, нехай навіть я ніколи не знайду її. Але вечорами я згадував тільки її депресії, її дивну тугу.

Я знав, що буду журитися до кінця своїх днів, але відсутність її тіла була для мене мукою. Місцевий лікар дав мені заспокійливе, котре я приймав щоночі, аби виспатися й зібратися на силі для нових пошуків наступного дня. Коли поліція була зайнята іншими справами, я шукав сам. Іноді в заростях я знаходив інші останки: камені, труби, а іноді частинку ринви готичної архітектури — горгулію (вони впали так само низько, як і Хелен?). На стінах монастиря було кілька горгулій.

Нарешті батько з матір’ю переконали мене в тому, що так не може тривати вічно, тож я мушу забрати тебе додому в Нью-Йорк, а повернутися, щоб продовжити пошуки, я можу завжди. Французи сповістили поліцію по всій Європі; якщо Хелен усе ще жива, умовляли вони, заспокоюючи, хто-небудь її знайде. Зрештою, я погодився — не тому, що піддався на ці умовляння, а завдяки самому лісу, неймовірним стрімчакам, густим заростям, які розривали мені штани й піджак, коли я продирався крізь них, величезних розмірів і висоти деревам, тиші, що огортала мене, як тільки я зупинявся й не рухався кілька хвилин.

Перед тим як поїхати, я попросив настоятеля помолитися за Хелен на краю прірви, звідки вона стрибнула. Він відправив службу, зібравши всіх ченців і піднімаючи вгору один ритуальний предмет за іншим, — мене не цікавило, що це були за предмети, — і голос настоятеля був таким урочистим, що вже не нагадував голос. Мої батько й мати стояли поруч зі мною, мати витирала очі, а ти крутилася в мо’іх руках. Я міцно тримав тебе. Я майже забув, яким ніжним було твоє темне волосся, якими сильними були твої ніжки. Але найважливішим було те, що ти жива, ти дихала мені в підборіддя, співчутливо обійнявши мене своєю ручкою за шию. Коли ридання підступали мені до горла, ти хапала мене за волосся, тягла за вухо. Тримаючи тебе на руках, я присягнувся, що намагатимусь повернутися до життя, хоч якогось життя.

Розділ 78

Ми з Барлі сиділи, дивлячись одне на одного крізь листівки моєї матері. Як і листи батька, вони обривалися й не давали пояснень. Єдине, що лунало в моїй голові, — це дати. Вона писала їх після своєї смерті.

— Він пішов у монастир, — сказала я.

— Так, — озвався Барлі.

Я зібрала листівки й поклала їх на мармуровій поверхні туалетного столика.

— Ходімо, — сказала я.

Зазирнувши в сумку, я витягла звідти срібний кинджал у чохлі й обережно поклала його в кишеню.

Барлі нахилився й поцілував мене в щоку, здивувавши мене цим.

— Ходімо, — погодився він.

Дорога в Сен-Матье була довшою, ніж я пам’ятала, до того ж брудною й спекотною навіть пізно ввечері. У Ле Бен не було машин — принаймні, ми їх не бачили, — тому ми вирушили пішки, швидко пройшли повз зорані селянські городи, поки не дійшли до лісу. Відтіля дорога йшла вгору. Увійшовши в ліс, де росли оливи, сосни, величезні дуби, — ми відчули себе, ніби знаходимося в соборі: тут було темно й прохолодно, і ми стали говорити тихіше, хоча й так говорили мало. Моє збудження посилювалося голодом — ми навіть не дочекалися кави від метрдотеля. Барлі зняв кепку й витер чоло.

— Вона не могла вижити після такого падіння, — крізь клубок у горлі вимовила я.

— Не могла.

— Батько ніколи не думав (принаймні, в листах) про те, що її хтось зіштовхнув.

— Так, — сказав Барлі, знову надягаючи кепку.

Я замовкла. Ми йшли по нерівній бруківці — тут дорога все ще була вимощена, і наші ноги видавали монотонний звук.

— Професор Россі писав, що у разі самогубства виникає ризик стати… перетворитися…

— Я