Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

підставі поодиноких явищ, навіть, коли виступають доволі поширено, судити про цілу верству? Покидьки й негідники завжди бувають, зокрема сприяють їх появі такі неспокійні часи, як наші Але, можна сказати, чесних і порядних завжди буває таки ще більше”.

71

“Це той комплекс поглядів, переконань і відчувань, що духовно держить громадянство вкупі” - після цих слів у первісному варіанті статті було: “Ще Наполеон сказав був колись досадно, але влучно, що на штикові можна спертися, але що на ньому не можна сидіти”.

“Моральне освячення дає владі ідеологія, себто той верховний духовий принцип, що його влада ставить над собою та що в його імені вона діє” - після цих слів у первісному варіанті статті було: “Але підемо ще один крок дальше. Що таке оця “влада”? Це так нічого іншого, як група живих людських індивідів. Панівна група “еліта” (як тепер люблять казати) може назверх виступати як найбільше стало та видаватися справжнім “монолітом”, але це кінець-кінців також людський колектив, який при нагоді міг би розпорошитися й розбігтися світами. Що ж це таке, що тримає людей разом, що не дає розпастися спільнотам? Це нічого іншого, “як спільний дух”, який назверх маніфестується у суспільних ідеологіях: ідеологія потрібна панівним активним меншостям не лише назовні, як знаряддя могутности супроти пасивних більшостей (“мас”), але також для внутрішнього вжитку. Вони, люди еліти, мають в собі більш вродженої рухливости й пробоєвости, мусіли б самі себе взаїмно винищити, якби не існувала між ними спайка у вигляді спільної та обовязкової для всіх членів еліти духовної норми. А рівночасно ідеологія являється тою площиною порозуміння, що на ній та “еліта” зустрічається з “масою”.

72

“Юдин письменник кинув таку оригінальну думку: як же інакше повернулася би українська історія, коли б мазепинська еміграція 1709 року зуміла себе саму і свою самостійницьку ідею врятувати й перенести до початків національного відродження!” - див.: Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 507. За первісним задумом Івана Лисяка-Руднипького, ця цитата разом із цитатами з творів Йогана Вольфганга Гете, Алексіса де Токвілля та Михайла Драгоманова мала стати епіграфом до книжки “Між історією й політикою...”.

73

Після слів “Чейже пересічний інтелігент [...] знає про Липинського хіба ім’я, яке вяжеться в його розумінні з найбільш туманними поняттями” в первісному варіанті статті було:

“Однак “популярність” не може бути мірилом об’єктивної вартости якоїсь ідеології. Історія вчить, що майже всяка нова й велика мисль мусіла щойно ступнево й з трудом виборювати собі признання. Існують дуже серіозні ознаки на це, що ідейний дорібок Липинського, який при свому виході у світ зустрівся із загальним непорозумінням або недорозуміннями, відіграє в найближчих десятиліттях мабуть чи не рішальну ролю у формуванні української національної ідеології.

Другий можливий закид проти нашої тези мав би радше формальний характер. Чи можна Липинського вважати за репрезентанта інтеліґенції, коли він належить до шляхетської верстви й навіть свій головний твір адресував до “Братів-хліборобів”? Однак ми вже радше говорили про те, що небуденні історичні постаті виростають поза рямці свого стану і звання Липинський, що стільки труду свого життя присвятив науково-історичній та публіцистично-ідеологічній діяльності, не може бути соціяльно близький інтеліґенції. Твір не дійшов до своїх адресатів і навіть не може дійти, бо не є річчю хлібороба приймати нові й трудні теорії. Єдино через посередництво інтеліґентського середовища могла би ця ідея - як і всяка нова ідея - проникнути до решти громадянства, у цьому числі й до хліборобів. Так і бачимо в дійсності, що думки, скеровані до хліборобів, покищо з найбільшим відгоміном зустрілися серед інтеліґентів; так мабуть останеться ще на довго”.

74

Після слів “Українська церква [...] має теж у своїй історії добу світлого відродження після доби найглибшого занепаду: православний ренесанс першої половини 17 століття” у первісному варіанті статті було: “Пробудження почуття самопошани є, здається, першим моментом підйому. Самопошана, про яку говоримо, не має нічого спільного з пустою і гріховною гордістю та зарозумілістю. Вона є вірою суспільної групи в законність власного буття, у слушність своїх ідеалів, у святість своєї місії. Роз’їджена цинізмом верства не є здібна до чину. Із самопошани родиться почуття відповідальности, що наказує турбуватися не лише про добро цілости. Одначе вплив і авторитет може мати лише спільнота внутрі міцно спаяна й організована; тому стихійний гін до солідарности й дисципліни - дальша прикмета суспільного колективу в підйому. Та вимоги дисципліни можливі до здійснення тільки там, де моральні вимоги стоять на висоті. Всі вичислені моменти зумовлюють себе взаємно і творять систему порядкуючих вартостей життя”.

75

Після слів “Для громадянина немає більш пекучого завдання, як зусилля над упорядкуванням свого безпосереднього суспільного середовища” первісний варіант статті закінчувався так:

“Тут, в рямцях органічних суспільних формацій, можуть бути зроблені перші кроки для переборення кризи в цілому. Процес підйому не зупиняється ніколи на межах одної органічної суспільної формації. Надвижка духового потенціялу, викликана підйомом інтеліґенції, іде на користь іншим клясам, так як теж інтеліґенція користає з надвижки потенціялу інших верств. У цій системі взаємовідношень, що нею являється суспільне життя, кожне нидіння і упадок одної часткової спільноти загрожує другим частковим спільнотам”.

76

Первісна публікація: В обороні інтелекту // Сучасність. - 1971. - 45 (125). - Травень. - С. 111-112; Ч. 6 (126). - Червень. - С. 105-120. Передруковано у кн.: Між історією й політикою... - С. 384-419.

Подається за останньою публікацією.

Стаття має довгу і складну історію. “В усій моїй публіцистичній кар’єрі, - писав Іван Лисяк-Рудницький у листі до Івана Кошелівця від 25 липня 1970 (box 37, file 795), - не було статті, що її я стільки разів переробляв, як саме ця”. Після публікації у січневому (1967 р.) числі “Сучасності” згаданої у статті передовиці Іван Лисяк-Рудницький на знак протесту зірвав співпрацю з журналом. Відмовилися співпрацювати із “Сучасністю” її колишній редактор Іван Кошелівець, а також Лев Білас, Богдан Осадчук, Роман Шпорлюк та Богдан Бойчук.

У листопаді 1968 р. у Торонто Іван Лисяк-Рудницький зустрівся з новим головним редактором “Сучасності” Вольфрамом Бургардтом. Вольфрам Бургардт запропонував йому знову ввійти до складу співробітників журналу. Іван Лисяк-Рудницький згодився, поставивши як умову свого повернення вимогу опублікувати в “Сучасності” його заяву. Вольфрам Бургардт прийняв цю пропозицію, і вже у березні 1969 р. Іван