Джонатан Франзен - Свобода

щоб у Джесіки немає приводу закочувати очі та змагатися з ним. Її гризе, що Волтер, з його південноамериканськими зв’язками, зміг направити Джоуї до вирощуваної в тіні кави саме в той момент, коли на цьому можна було заробити, тоді як ані Волтер, ані Петті не можуть зробити нічого, аби допомогти Джесіці в її власній обраній кар’єрі книжкового видавця. Її засмучує відданість, як і у випадку батька, підданій ризику та нерентабельній справі, що йде на спад, у той час як Джоуї досить легко розбагатів. Та при цьому вона не може приховати свою заздрість до Конні, яка має можливість подорожувати світом із Джоуї, відвідує саме ті спекотні й вологі країни, чиєю культурою вона так захоплюється. Утім Джесіка, хоч і неохоче, але дійсно захоплюється практичністю Конні, яка не квапиться народжувати дітей. Також чули, ніби вона визнала, що Конні вдягається досить непогано як для дівчини із Середнього Заходу. Також не можна заперечувати той факт, що вирощувана у тіні кава краща для довкілля, особливо для птахів, і що Джоуї заслуговує винагороди за те, що сповістив світ про цей факт і мудро проводить маркетинг. Іншими словами, Джоуї «зробив» Джесіку, і це ще одна причина того, чому Петті так намагається бути її другом.

Авторка шкодує, що не може сказати, що у неї та Джоуї також усе добре. На жаль, не все. Джоуї досить лишається для Петті мов за зачиненими дверима — дверима холоднішими та важчими, ніж коли-небудь, дверима, що залишаться для неї зачиненими, аж доки вона не доведе синові, що прийняла Конні. Та на жаль, хоча Петті і здобула великих успіхів в багатьох галузях, але навчитись любити Конні вона так і не змогла. А те, що Конні все більше намагається бути гарною невісткою, лише ускладнює ситуацію. Вона печінкою відчуває, що подобається Конні не більше, ніж та подобається їй. Є у поведінці Конні до Джоуї щось невблаганно власницьке, щось конкуруюче та виключне, щось неправильне, від чого волосся Петті стає дибки. Хоча вона будь за що хоче стати кращою людиною, та все ж вона із сумом почала розуміти, що може так і не досягнути ідеалу, і що її невдача завжди стоятиме між нею та Джоуї, як довгострокове покарання за помилки, що вона з ним наробила. Не варто й казати, що Джоуї дуже чемний до Петті. Він дзвонить їй щотижня і пам’ятає імена її співробітників та улюблених студентів, запрошує до себе і приймає її запрошення, кидає їй такі маленькі шматочки уваги, наскільки це дозволяє його вірність Конні. За останні два роки він дійшов до того, що почав повертати гроші, які вона відправляла йому у коледж, разом із відсотками — гроші, яких вона надто потребує з практичної та емоційної точки зору, щоб відмовлятися від них. Та його внутрішні двері досі зачинені для неї, і вона не знає, чи вони колись знову відчиняться.

Та якщо бути точною, вона може уявити лише один шлях, про котрий, як побоюється автобіограф, читач не захоче чути, але про який вона все ж таки розповість. Вона може Припустити, що якби вона знову могла жити з Волтером, та знову почуватися в безпеці та коханою, вставати вранці з їх теплого ліжка й знову повертатися до нього вночі, знаючи, що вона знову його, — тоді б вона змогла пробачити Конні та побачити ті якості, за які дівчину так люблять. Їй могло б сподобатися сидіти з Конні за обіднім столом, і її серце було б зігріте доброзичливістю Джоуї та його вірністю до дружини, і Джоуї, у свою чергу, міг би трохи відчинити для неї двері — якби тільки вона могла поїхати після вечері додому з Волтером, покласти голову йому на плече та знати, що її пробачили. Але, звичайно, це дуже малоймовірний сценарій, і точно не такий, на який вона заслуговує.

Автобіографу тепер п’ятдесят два, і вона на них виглядає. Останнім часом місячні цикли ідуть дивно та нерегулярно. Щороку, коли настає час сплачувати податки, їй здається, наче рік, який щойно закінчився, був коротшим за попередній. Роки стають подібні один до одного. Вона може уявити декілька бентежливих причин того, чому Волтер так і не розлучився з нею (наприклад, можливо, він так сильно її ненавидить, що зводить до мінімуму контакт із нею), але її серце черпає мужність утому факті, що вони спілкуються. Вона схвильовано питала дітей, чи є в його житті жінка, та раділа, чуючи «ні». Не тому, що вона не бажає йому щастя, не тому, що має право чи хоча б намір ревнувати, а тому, що існує крихітний шанс, що він, як і вона, досі вірить (і з кожним роком — сильніше): подружнє життя було не тільки найгіршим для них досвідом, але й найкращим. Зробивши так багато помилок у своєму житті, вона має всі підстави гадати, що вона і тут відірвалася від реальності, бо не в змозі уявити певну, очевидну фатальну перешкоду для їх возз’єднання. Але ця думка не залишає її в спокої. Вона приходить до неї день за днем, рік за таким самим роком, ця нудьга за його обличчям, його голосом, його гнівом та його добротою, це нудьга за її другом.

Ось, власне, і все, що автобіограф хотіла розповісти читачеві. Залишилось тільки, на закінчення, зазначити, що саме спричинило написання цих сторінок. Декілька тижнів тому, на Спріг-стрит, у Манхеттені, по дорозі додому з книжкового магазину, де проводилася зустріч із багатообіцяючим романістом, твори якого Джесіка дуже б хотіла видавати, Петті побачила високого чоловіка середнього віку, який рухався в її напрямку, і зрозуміла, що то Річард Катц. Тепер у нього сиве коротке волосся, і він носить окуляри, що якимось дивним чином вирізняють його з натовпу, навіть хоча він і вдягнутий як двадцятирічний хлопець кінця сімдесятих. Побачивши його у Нижньому Манхеттені, де не можна бути таким непомітним, як посеред Брукліна, Петті зрозуміла, якою старою виглядає вона сама, наче нікому не цікава мати. Якби тут можна було сховатися, то вона б так і зробила, аби позбавити Річарда збентеження бачити її, а себе позбавити збентеження від згадок про те, що колись вони кохались, але він відринув її. Але вона не могла сховатися, і Річард, після декількох ніякових привітань, зі знайомою вимушеною ввічливістю запропонував випити по келиху вина.

У барі, куди вони зайшли, Річард слухав розповідь Петті про своє життя неуважно, з обличчям зайнятої та успішної людини. Здавалося, він нарешті