Джонатан Франзен - Свобода

щойно ім’я Ебіґейл знову з’являється в «Таймс»; вона зі своєю трупою, певно, є відомими в Італії, Словенії та в інших країнах Європи. Вероніка залишилася сама й у своїй квартирі у північній частині штату, де вона живе як відлюдниця, і в студії, а її картини, можливо, не дивлячись на те, що вони здаються Петті відлюдкуватими та незакінченими, будуть сприйматися майбутніми поколіннями як геніальні шедеври. Едгар та Галина переїхали до ультраортодоксальної комуни пророка Йоеля у Нью-Йорку, де вони зачали останню (п’яту) дитину і наче не завдають нікому великої шкоди. Петті бачиться з ними всіма, окрім Ебіґейл, кілька разів на рік. Її племінники та племінниці, звичайно, приносять їй головну радість, але нещодавно вона разом із Джойс поїхала у подорож по садах Британії, від якої навіть не очікувала отримати стільки насолоди; а ще вони з Веронікою ніколи не позбавляють себе нагоди посміятися.

Та все ж вона продовжує вести своє власне життя. Вона й досі бігає у Проспект-парку щодня, але більше не віддає себе повністю спорту чи чомусь іще. Тепер пляшка вина порожніє за два, інколи за три дні. У школі їй пощастило не стикатися з батьками, які ще більш навіжені та обридливі, ніж була вона. Вони, здається, гадають, що її школа має допомогти їхнім першокласникам написати свої перші нариси до заяви у коледж і збагатити свій словник для тесту на перевірку академічних здібностей через десять років. Але Петті ставиться до дітей як до звичайних малюків — цікавих і, в більшості своїй, невинних маленьких особистостей, що жадають набути навичок письма і мати можливість розповісти свої історії. Петті займається з ними у невеличких групах і надихає їх до цього. Але вони вже не такі малі, щоб не пам’ятати місіс Берґланд, коли виростуть. Діти із середньої школи мають добре її пам’ятати, бо це найулюбленіший її контингент: як тренер, вона дарує їм те повне самовіддання, стійку любов та уроки співпраці, що колись їй дали її власні тренери. Майже кожного дня навчального року, після занять, на декілька годин вона зникає, забувається і знову стає членом команди, що спонукає до звитяг у іграх і щиросердно бажає кожному перемоги. Світ, що дозволяє їй так чинити у відносно пізній період життя, не дивлячись на те, що вона була далеко не найкращою людиною, не може бути сповненим лише жорстокості.

Влітку, без сумніву, важче. Бо літо — той час, коли її знову наповнюють жаль до самої себе та дух суперництва. Петті двічі змушувала себе ставати волонтером у міських парках і працювати з дітьми на свіжому повітрі; але виявилося, що вона, як не дивно, не справляється з хлопчиками старше шести-семи років, і їй надзвичайно важко цікавитись заняттям просто заради самого заняття. Їй потрібна справжня команда, її власна команда, яку вона виховуватиме й спрямовуватиме на перемогу. Молодих незаміжніх вчительок, які майже божеволіють від вечірок (типу блювання у ванній та споживання текіли о третій годині в конференц-залі), влітку в її школі майже не помітиш; до того ж, влітку з’являється стільки вільного часу, який можна присвятити книжкам чи прибиранню в маленькій і вже чистій квартирі під музику кантрі, що в Петті не виникає жодного бажання теж сходити на якусь вечірку. В літні місяці в неї було два випадки чогось схожого на стосунки з чоловіками зі школи, значно молодшими за неї, два побачення, які вона ледве витримала і про подробиці яких читачеві не варто знати, та в основному вони складалися з незручностей і вимучених розмов. В останні три роки Кеті та Донна великодушно дозволяли їй весь липень проводити у Вісконсіні.

Її головною підтримкою, звичайно, є Джесіка — настільки головною, що насправді Петті докладає надзвичайних зусиль, аби не перестаратися і не потопити дочку в своїх потребах. Джесіка — це службовий пес, а не декоративний, як Джоуї, а коли Петті покинула Річарда й повернула собі самоповагу, Джесіка взяла за мету налагодити особисте життя матері. Багато з її пропозицій були відверто тривіальними, але Петті з подякою та каяттям щопонеділка покірливо звітувала про свої успіхи на зборах за вечірнім столом. Незважаючи на те, що вона знала набагато більше про життя, ніж Джесіка, Петті також наробила значно більше помилок. Їй майже нічого не коштувало дозволити своїй дочці почуватися важливою та корисною, і їхні розмови таки привели до її теперішнього місця працевлаштування. Щойно вона знову стала на ноги, то, щоб віддячити, мала запропонувати підтримку Джесіці, але із цим вона теж мала бути дуже обережною. Коли вона прочитала один із занадто поетичних записів у блозі Джесіки, повний недосконалих виразів, то дозволила собі сказати лише: «Чудовий пост!». Коли Джесіка закохалась у музиканта, маленького барабанщика з дитячим обличчям, котрий покинув навчання в Нью-Йоркському університеті, Петті мала забути про все, що знала про музикантів, і схвалити, принаймні мовчки, переконання Джесіки, що людська природа останнім часом зазнала значних змін і що люди її віку, навіть хлопці-музиканти, дуже серйозно відрізняються від ровесників, матері. І коли серце Джесіки було повільно й остаточно розбите, Петті була вимушена удавати, ніби вона шокована таким неймовірним, непередбачуваним, обурливим вчинком. Хоч це і було важко, вона раділа, що доклала зусиль: частково через те, що Джесіка та її друзі дійсно якимось чином відрізняються від Петті та її покоління — світ їх лякає більше, дорога у дорослість здається важчою і, звичайно, менше себе виправдовує, — але головним чином тому, що тепер вона залежить від любові Джесіки і готова зробити практично все, аби знову її не втратити.

Одне безперечне благо від розлучення з Волтером полягало в тому, що воно згуртувало їхніх дітей. Упродовж місяців після того, як Петті поїхала з Вашингтона, вона побачила (оскільки другий завжди знав ту інформацію, яку вона повідомляла одному), що вони підтримують постійні стосунки. І не важко здогадатися, що темою їхніх розмов була згублива, егоїстична й бентежлива поведінка батьків. Навіть пробачивши Волтера та Петті, Джесіка продовжувала спілкуватись зі своїм товаришем по нещастю, з котрим поєдналися в окопі.

Петті було цікаво спостерігати за тим, як рідні брат і сестра згладжували величезну відмінність між своїми характерами, адже свого часу їй це не вдалося. Джоуї, здається, виявився особливо проникливим стосовно двоєдушності маленького барабанщика Джесіки і пояснив їй певні речі, котрі Петті вважала за краще не обговорювати. Звичайно, їхній дружбі також допомагає той факт, що Джоуї, який повинен мати в чомусь успіх, процвітає у бізнесі, який Джесіка схвалює. Не те