Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

статті. — К.: Наук, думка, 1993. — С. 100.

848

Див.: Грінченко Б. Твори світової літератури на селі // Громада. —1906. — Ч. 12. — С. 85—95.

849

Шпенглер О. Закат Европы. — С. 70.

850

Нагадаю, що першим цю зміну зафіксував Є. Маланюк, охарактеризувавши її як «параліч відчуття Шевченка»: «…Ні для кого не є таємницею, що 80–90 роки минулого століття, врешті і особливо останні десятиліття перед роком 1917 <…>, можна загально окреслити як  з а н и к а н н я  в нашім суспільстві шевченківських емоцій» (Книга спостережень. — С. 48). Саме тоді й відбувається й те народницьке, за російською моделлю, «опрощення» Шевченка до рівня «Фєдьки, який уміє писати», що було так радо асимільоване радянською ідеологією й дотривало до нашого часу.

851

Шпенглер О. Закат Европы. — С. 70.

852

Зеров М. Леся Українка // Зеров М. Українське письменство. — С. 414.

853

Цей момент переємства фіксує вже й Зеров, із гіркотою вкидаючи своє «тоді (у 1900-ті pp. — О. З.) він ще шанував ерудицію», — в часи Зерова ця пошана, традиційний український (селянський, міщанський і т. д.) культ освіти вже заникали під натиском «розінтеліґенчення»: освіченість ставала соціально підозрілою. Цікаво, що на кінець 1980-х pp., коли відбувся мій літературний дебют, у критичному обігу ще побутував такий характерний, із неґативною (зневажливою) коннотацією, термін, як «культурологічна поезія» (sic!), — малася на увазі та, котра не «про життя», а «про культуру» (з референціями до імен та артефактів), і тому оцінюється класом нижче, як щось «вторинне» — читай, «літературщина» й «одривання од ґрунту». Можливість чогось такого, як життя в культурі (що його якраз і прагнули «поновити в правах» шістдесятники!), не вважалася для творців культури за норму, — а це знак повного й безроздільного утвердження російської моделі культури як «прикладної» сфери.

854

Шерех Ю. Зустрічі з Заходом // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. — Т. 1. — С. 490.

855

Квітка К. На роковини… // Спогади… — С. 249.

856

К. Квітка згадує, як прикро вражена була письменниця, дізнавшися, що редактор «Нової громади» Б. Грінченко її «статтями, так сказати, практичного характеру — оглядами європейських літератур тощо <…> більше інтересується, ніж її власними творами. Була вражена теж тим, що як по надрукуванні в сьому журналі «Трьох хвилин» вона спитала Грінченка, якої він думки про сю річ, він признався, що не має часу прочитати (sic! — О. З.), тим часом статтею «Утопія в белетристиці» і перекладом англійської статті про ірландське відродження, які Леся таки зладила для сього журналу, Грінченко дуже втішився…» (Там само. — С. 248).

857

В. Леніна взагалі слід розглядати як доведений до крайньої межі, до точки екстремуму самовияв цього психологічного типу: у новітній історії важко знайти рівний йому приклад такого тотального підкорення людської особистости виключному принципу ужитковости — коли єдиним критерієм оцінки будь-якого явища служить його корисність для «пролетарської справи». Всі ленінські судження про засадничо «безужиткові» сфери людської діяльности (марксівську «надбудову») — релігію, філософію, мораль, мистецтво — могли б приголомшувати клінічним браком уяви і т. зв. «емоційним ідіотизмом» (автор одної з найновіших західних студій сталінізму М. Еміс вважає, що емоційний розвиток Леніна зупинився в 17-літньому віці: «Звідси його лайливі вибухи гніву, його переконана аморальність, його грайливий нігілізм, його веселе хихотіння над насильством: його моторошне дітвацтво». — Amis М. Koba the Dread. Laughter and The Twenty Million. — New York: Hyperion, 2002. — P. 33), — якби не деякі свідчення, з яких видно, що він ще й навмисно тлумив у собі в сповитку «непотрібні», непридатні з точки зору «пролетарської справи» почуття (напр., розворушене Бетговенською сонатою бажання «всіх гладити по голівках», див.: В. И. Ленин о литературе и искусстве. — М.: Политиздат, 1969. — С. 645). Ймовірно, саме цим пояснюється і його гостра «демократична заздрість» до всіх, хто такої чуттєвої вівісекції над собою не вчинив. В термінах «Третьої революції» Підмогильного Ленін — то вже не Альоша, а гімназист Колька, щиро впевнений, що зарізати людину й курку — то «однаково»: на ньому вичерпується психотип російського інтеліґента — далі йому еволюціонувати не було куди, тільки циклічно «відтворюватися» спочатку, в кожному поколінні наново.

858

Ленін В. І. Повне зібр. тв. — Т. 38. — С. 52.

859

Квітка К. На роковини… // Спогади… — С. 250—251

860

Там само. — С. 235.

861

В огляді української літератури за 1911 р. (у тій самій статті, де про «Руфіна і Прісціллу» тільки й сказано, що то твір «книжковий»), М. Євшан виголосив суто маркетологічний постулат, ніяк не присталий «аристократові духу», але цілком присталий видавничому PR-менеджерові: література повинна весь час оновлювати свій «бюджет» (sic!) коштом «нових сил» і кожен день мусить «мати знов іншого „бога“», — відтак, упакувавши Лесю Українку в одну обойму з сучасниками (від О. Олеся до М. Яцкова), критик нарікав на, сказати б, застій літературного виробництва: «„продукція“ та сама <…>, „продукують“ ті самі люди», а скоро так, мовляв, то, хоч би яким «дорогоцінним» був товар під зужитими брендами, він неминуче «мусить тратити кождої хвилі щось з своєї атракційної сили» (Див.: Євшан М. Критика; Літературознавство; Естетика. — С. 275—276). Так уперше українську літературу оцінено за законами ринку — факт сам собою, звісно, прикметний, тільки щодо Лесі Українки така оцінкова шкала так само незастосовна, як і народницька «просвітянська», і її реакція на Євшанів малотактовний випад, яка походить із зовсім іншого, «кассандричного» дискурсу («От нехай він [Євшан. — О. З.] не робить кислої міни, що все ті самі та ті самі, бо, може, скоро і тих самих не стане, тоді ще й за нами пожалує» [Спогади… — С. 223], - NB: за рік якраз і «не стало» двох із Євшанового списку, її й М. Коцюбинського!), — найкраще потверджує кантівську ідею, що генія можна судити тільки за його власними правилами.

862

Див., напр., лист В. Білозерськопо М. Гулакові від 01.05.1846 p.: «Я поневоле приятно призадумался над тем, какого гениального человека мы имеем в Тарасе Григорьевиче, ибо только гений посредством одного глубокого чувства способен угадывать потребности народа и даже целого века, к чему не приведут никакая наука, ни знания, без огня поэтического и вместе религиозного» (Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 105; курсив мій. — О. З.).

863

Пор. у Г Арендт: «Для тоталітарних рухів взагалі і для особливої слави їхніх вождів зокрема нема нічого характернішого за разючий поспіх, з яким їх забувають, і