Енн Аппельбаум - Історія ГУЛАГу

минуле тяжіє над Росією. Росії дісталися залишки радянської могутності — а також і потужний державний апарат Радянського Союзу, його військо й імперські цілі. У результаті наслідки браку пам’яті у Росії є набагато згубнішими, ніж в інших колишніх комуністичних країнах. Діючи від імені Радянської Батьківщини, Сталін депортував чеченський народ у казахські степи, де половина з них померла, а решта мала зникнути разом зі своєю мовою і культурою. Через п’ятдесят років, повторюючи дії минулого, Російська Федерація в ході двох війн зруйнувала чеченську столицю місто Грозний і вбила десятки тисяч цивільних чеченців. Якби російський народ і російська еліта пам’ятали — на внутрішньому рівні, рівні почуттів, — що зробив з чеченцями Сталін, то вони б у 1990-ті роки не вторгалися в Чечню — ні вперше, ні вдруге. Вчинити так з моральної точки зору було б тим самим, що післявоєнній Німеччині вторгнутися в Західну Польщу. Дуже мало росіян дивляться на це подібним чином — і це є свідченням того, як мало вони знають про власну історію.

Є також наслідки і для формування в Росії громадянського суспільства та розвитку верховенства права. Говорячи прямо, якщо негідники старого режиму залишаються непокараними, то перемоги добра над злом бути не може. Це може видаватися похмурим, проте воно має значення для політики. Для того, щоб більшість людей поважала громадський порядок, поліції не потрібно постійно ловити усіх злодіїв, але значну їх частину — потрібно. Ніщо так не заохочує беззаконня, як злодії, що залишаються безкарними, живуть зі своїх злочинів і сміються в обличчя суспільству. У співробітників таємної поліції залишаються квартири, дачі і великі пенсії. Їхні жертви залишаються бідними й упослідженими. Для більшості росіян тепер здається, що чим більше ви колись співробітничали з владою, тим мудріші були. За аналогією: чим більше ви дурите і брешете тепер, тим ви тепер мудріші.

На дуже глибинному рівні дещо з ідеології ГУЛАГу живе в установках і світогляді нової російської еліти. Одного разу мені довелося бути слухачкою класичної нічної російської розмови на кухні, яка відбувалася у квартирі моїх московських друзів. Якось, дуже пізно ввечері, двоє учасників розмови — успішні підприємці — почали говорити: «Які ж то дурні, які легковірні росіяни! І наскільки ж то ми розумніші!» Старий сталінський поділ людей на категорії — могутню еліту і нікчемних "ворогів" — живе у невіглаському презирстві нової російської еліти до своїх співвітчизників. Якщо ця еліта невдовзі не визнає цінності й важливості усіх громадян Росії, не поважатиме їхні громадянські та людські права, Росія зрештою приречена стати сьогоднішнім Північним Заїром, краєм, який населяють жебраки-селяни і мільярдери-політики, котрі тримають свої статки у швейцарських банках, а свої реактивні літаки на злітних смугах із постійно запущеними двигунами.

Трагедія полягає ще й у тому, що брак зацікавленості Росії своїм минулим призводить не тільки до позірної відсутності жертв, а й до справжньої відсутності героїв. Імена тих, хто чинив опір Сталіну — студентів, таких, як Сусанна Печуро, Віктор Булгаков і Анатолій Жигулін, організаторів табірних повстань і бунтів, дисидентів від Сахарова до Буковського і Орлова, — мають бути в Росії так само широко відомі, як у Німеччині імена учасників змови проти Гітлера. Неймовірно багату літературну спадщину табірників — історії людей, чия людяність перемогла жахливі умови радянських концентраційних таборів, — слід краще читати, краще знати, частіше цитувати. Якби діти краще знали цих героїв і їхні історії, вони б могли знайти предмети гордості навіть у російському радянському минулому, а не тільки в її імперській історії і військових перемогах.

Та брак пам’яті має також і більш матеріальні, практичні наслідки. Можна, наприклад, твердити, що неналежне ставлення до минулого також пояснює і нечутливість до певних різновидів цензури і до постійної всюдисущості таємної поліції, яка зараз називається «Федеральная служба безопасности» — ФСБ. Більшість росіян не дуже переймаються можливістю того, що ФСБ читає їхню пошту, слухає телефони і заходить до приватних помешкань без належного судового рішення. Не дуже вони переймаються і, наприклад, тривалим переслідуванням з боку ФСБ еколога Олександра Нікітіна, котрий писав про шкоду, якої завдає Балтійському морю російський Північний флот[2019].

Байдужістю до минулого також почасти пояснюються і відсутність реформ у судовій і пенітенціарній системах. 1998 року я побувала у центральній тюрмі міста Архангельська. Колись Архангельськ був однією зі «столиць» ГУЛАГу, через нього проходили шляхи до Соловецьких островів, Котласа, Каргопольлагу та інших північних табірних комплексів. Міська тюрма, збудована ще до Сталіна, з тих часів, здається, змінилася мало. Я побувала там у супроводі Галини Дудіної, жінки, яка займається дуже рідкісною для пострадянського світу справою: вона — захисник прав в’язнів. Коли ми йшли у супроводі мовчазного наглядача коридорами цієї кам’яної будівлі, здавалося, що ми йдемо у минуле.

Коридори вузькі й темні, стіни мокрі та слизькі. Коли наглядач прочинив двері до чоловічої камери, я спіймала на собі погляди голих вкритих татуюваннями людей, які лежали на нарах. Побачивши, що чоловіки роздягнені, наглядач швидко зачинив двері, даючи їм можливість одягнутися. Він відчинив двері знову. Я зайшла до камери і побачила там близько 20 чоловіків, вишикуваних у шеренгу, яким зовсім не подобалося таке вторгнення у їхні справи. Вони бурмотіли щось односкладове у відповідь на запитання, які ставила їм Галина, переважно втупившись у бетонну підлогу. Здається, до того, як ми прийшли, вони грали в карти; наглядач швидко нас звідти вивів.

У жіночій камері ми пробули довше. У кутку був туалет. За винятком цього, все інше начебто зійшло зі сторінок спогадів 1930-х років. На шворці під стелею сушилася нижня білизна; у камері було дуже гаряче і задушливо від поту, поганої їжі, вологи і виділень. Жінки, теж напіводягнені, сиділи на нарах, розміщених під стінами, і лаялися з наглядачем, вигукуючи вимоги і скарги. Виглядало все так, начебто я зайшла до камери, у яку Ольга Адамова-Сліозберг потрапила 1938 року. Я ще раз повторю її опис: «…склепінні стіни у патьоках, по обидва боки вузького проходу суцільні нари, забиті тілами; на мотузках сушилися якісь ганчірки. Все затягнуто махорковим димом. Було шумно, хтось сварився і кричав, хтось уголос плакав»[2020].

У сусідній камері для малолітніх було менше в’язнів, та обличчя їхні були сумніші. Галина дала носовичка 15-річній дівчині в сльозах, яку звинувачували у крадіжці рубльового еквівалента десяти доларів. «Ти, — сказала Галина, — тут працюй над алгеброю, скоро ти звідси вийдеш». Чи принаймні вона на це сподівалася: Галина зустрічалася з багатьма людьми, які місяцями сиділи в тюрмі без суду,