Сомерсет Вільям Моем - Тягар пристрастей людських

мегаполіс скидався на місто мерців. На небі не було жодної хмаринки, але зорі, відчувши, що близиться ранок, втратили свою яскравість; над річкою висів легкий серпанок, а поважні будинки на північному березі нагадували палаци чарівного острова. Посеред течії на якорях застигли баржі. Усе сяяло якимось позаземним фіолетовим світлом, від якого душа сповнювалася дивним побожним страхом і тривогою. Утім, незабаром усе зробилося блідо-сірим і холодним. А потім зійшло сонце: золотий промінь простромив небо, і воно заграло всіма кольорами. У Філіпа перед очима лежала на ліжку виснажена і бліда мертва дівчинка, а хлопчик у ногах ліжка нагадував пораненого звіра. Порожня вбога кімнатка лише посилювала біль. Як жорстоко, що дурнувата випадковість увірвала життя, щойно воно розпочалося. Однак, сказавши це подумки, Філіп одразу згадав, яка доля чекала на дівчинку: народження дітей, похмура боротьба з бідністю, тяжка праця і вбогість перетворять юність на середні роки. Кері бачив, як миле личко схудне і зблідне, волосся порідшає, важка праця знищить гарненькі ручки, перетворить їх на пазурі старого звіра; а потім і чоловікові найкращі роки опиняться позаду; роботу знайти буде складно, доведеться погоджуватися на мізерні заробітки. Попереду невідворотна принизлива бідність. Якою б енергійною, заощадливою, працьовитою не була жінка, їй це не допоможе — наприкінці життя на неї чекає богадільня чи існування завдяки милосердю дітей. Невже хтось пошкодує про її смерть, якщо життя пропонувало їй так мало?

Жаль — безглузда справа. Філіп знав, що таким людям не потрібне його співчуття. Вони себе не жаліють. Вони приймають свою долю. Так заведено в природі. Інакше (не приведи Господи!), інакше вся ця юрба перепливе річку і опиниться на тому березі, де в безпеці статечно хизуються поважні будинки; вона грабуватиме, паплюжитиме і спалюватиме їх! Над містом прокидався ніжний і слабенький новий день, у повітрі тремтів серпанок і купав усе навколо в м’якому світлі. Темза була сріблястою, рожевою, зеленою; сріблястою, як перламутр, і зеленою, як серцевина чайної троянди. Верфи та склади Саррей-сайду скупчилися з безладною красою. Пейзаж був таким вишуканим, що Філіпове серце шалено загупало в грудях. Краса цього світу приголомшила його. Поруч із нею все здавалося неважливим.

115

Кілька тижнів до початку зимового семестру Філіп провів у відділенні для амбулаторних хворих, а у жовтні повернувся до звичної роботи. Після довгої відсутності в шпиталі він виявив, що навколо нього з’явилося чимало нових людей; чоловіки різного віку не надто знаходили одне з одним спільну мову, а більшість однолітків Кері вже отримали дипломи: дехто поїхав геть, знайшовши місце помічника чи лікаря в сільських лікарнях та ізоляторах, а когось узяли на роботу до шпиталю Святого Луки. Філіпів розум відпочивав два роки, і це освіжило його, додало впевненості й наснаги з новою енергією взятися до роботи.

Родині Ательні подобалося, що Філіпове життя змінилося. Продавши дядьків спадок, він відклав кілька дрібничок і зробив усім подарунки. Саллі отримала золотий ланцюжок, що раніше належав тітці. Дівчина була вже зовсім дорослою. Вона навчалася у кравчині й щоранку о восьмій ішла на роботу до крамнички на Реджент-стрит. Вона мала відверті сині очі, високе чоло і розкішне блискуче волосся; фігура в Саллі була пишна, з широкими стегнами і повними грудьми, а батько, котрий полюбляв обговорювати доньчину зовнішність, регулярно застерігав її не гладшати. Саллі приваблювала чоловіків своїм тваринним здоров’ям і жіночністю. Залицяльників у дівчини було чимало, але жоден не справив на неї враження; здавалося, наче вона вважає всі ці упадання дурницею, тож не дивно, що юнаки не знали, з якого боку до неї підступитися. Саллі виглядала старшою за свій вік: вона так звикла допомагати матері з щоденною роботою і доглядом за молодшими дітьми, що незабаром почала керувати всіма. Місіс Ательні частенько зауважувала, що донька занадто полюбляє робити все на власний лад. Розмовляла Саллі небагато, але з роками у неї розвинулося неабияке почуття гумору — часом дівчина робила влучне зауваження, яке підказувало: за незворушною зовнішністю кипить уміння покепкувати зі своїх друзів. Філіп розумів, що йому так і не вдалося потоваришувати з дівчиною так близько, як із рештою її родини. Її байдужість повсякчас бентежила юнака. У Саллі було щось загадкове.

Коли Кері подарував дівчині ланцюжок, Ательні своїм гучним голосом почав вимагати, щоб донька поцілувала Філіпа, але вона зашарілася і відсахнулася.

— Ні, і не збираюся, — кинула дівчина.

— Невдячне дівчисько, — обурився батько. — Чому це не збираєшся?

— Не люблю цілуватися з чоловіками, — пояснила донька.

Помітивши, як вона засоромилася, потішений Філіп привернув увагу Ательні до чогось іншого. Зробити це завжди було нескладно. Однак місіс Ательні, вочевидь, поверталася до цієї теми пізніше, адже наступного разу, коли Кері прийшов у гості, дівчина знайшла нагоду залишитися на кілька хвилин із ним на самоті та поцікавилася:

— Сподіваюся, минулого тижня я не здалася вам сварливою відьмою, коли відмовилася вас поцілувати?

— Анітрохи, — засміявся він.

— Я зробила так не через невдячність. — Саллі почервоніла, готуючись до наперед заготованої ввічливої фрази: — Я завжди цінуватиму цей ланцюжок, і з вашого боку дуже люб’язно подарувати мені його.

Філіпові розмови з Саллі завжди давалися непросто. Дівчина вправно робила все, за що бралася, але, здається, не відчувала потреби розмовляти з кимось, хоча й не була відлюдькуватою. Якось у неділю, коли містер та місіс Ательні пішли кудись разом, а Філіп, якого вже вважали членом родини, сидів і читав у вітальні, до кімнати ввійшла Саллі та сіла з шиттям біля вікна. Одяг для дівчаток шили вдома, тож старша сестра не могла дозволити собі байдикувати навіть у неділю. Кері подумав, що дівчина хоче потеревенити, і відклав книжку.

— Читайте, — запропонувала Саллі. — Я просто подумала, що вам буде самотньо, і тому прийшла посидіти з вами.

— Ви наймовчазніша з усіх, кого я знаю, — зауважив Філіп.

— У цьому домі достатньо любителів побазікати, — озвалася дівчина.

Іронії в її голосі не було — Саллі просто констатувала факт. Однак Філіпові це підказало, що її батько, на жаль, більше не був героєм дитячих фантазій; у свідомості дівчини його цікаві балачки поєдналися з марнотратством, через яке родина частенько опинялася в скруті; донька порівнювала батькову риторику з материною практичною розсудливістю; батькова жвавість розважала, але подекуди починала трохи дратувати. Філіп дивився, як дівчина схилилася над роботою: вона була здоровою, міцною, з нормальною статурою. Мабуть, у крамниці, серед інших дівчат із пласкими грудьми й анемічними обличчями, Саллі виглядала дивно. Мілдред теж страждала від анемії.

Незабаром стало відомо, що у Саллі з’явився кавалер. Зрідка вона