Сомерсет Вільям Моем - Тягар пристрастей людських

гуляла з подружками з крамниці і якось познайомилася з одним юнаком, добре забезпеченим інженером-електриком, який для багатьох був бажаною партією. Одного дня Саллі сказала матері, що він запропонував їй побратися.

— І що ти відповіла? — поцікавилася місіс Ательні.

— Ох, я сказала, що не надто прагну виходити за когось заміж просто зараз. — Дівчина звично змовкла, замислившись. — Він так засмутився, що я запросила його в неділю до нас на чай.

Про таку подію Ательні міг тільки мріяти. Цілісінький ранок він управлявся, як гратиме роль суворого батька й повчатиме юнака, а діти від реготу мало не понадривали животи. Хлопець мав ось-ось з’явитися, аж раптом чоловік витягнув єгипетську феску і вперто зібрався її надягти.

— Візьмися за розум, Ательні, — сказала його дружина, вбрана у найкращу сукню — з чорного оксамиту, яка щороку ставала вужчою (адже її господиня щороку ставала огряднішою). — Ти позбавиш дівчинку всіх шансів.

Вона спробувала стягнути феску, але невисокий чоловічок вправно вислизнув із її обіймів.

— Руки геть, жінко! Ніщо не змусить мене зняти її. Хлопчина мусить одразу побачити, що збирається стати членом незвичайної родини.

— Мамо, дай йому спокій, — звичним байдужим тоном озвалася Саллі. — Якщо містер Дональдсон поставиться до цього не так, як слід, нехай забирається геть.

Філіп подумав, що на юнака чекає суворе випробування: Ательні у коричневій оксамитовій куртці, з пишним чорним бантом на шиї та червоній фесці був страхітливим видовищем для інженера-електрика, який нічого не підозрював. Коли хлопець нарешті прийшов, містер Ательні привітався з ним із палкою ввічливістю іспанського шляхтича, а місіс Ательні — природно й по-домашньому. Усі посідали на монастирські стільці з високими спинками за старий столик для прасування, і місіс Ательні налила чай з блискучого чайника, котрий додав цьому святові нотку чогось англійського і навіть сільського. Жінка власноруч спекла невелике печиво і поставила на стіл слоїк домашнього варення. У цьому старому будинку часів короля Якова чай подавали так само, як на фермі, і Філіпові це здавалося надзвичайно оригінальним і чарівним. Із якоїсь невідомої причини Ательні вбив собі в голову, що слід розповісти гостю історію Візантійської імперії (нещодавно він прочитав останні томи «Занепаду і падіння»[335]), тож, драматично витягнувши вказівний палець, узявся виливати в ошелешені вуха доньчиного кавалера ганебні історії про походеньки Феодори[336] та Ірини[337]. Чоловік розпинався і, багатослівно хизуючись, звертався до гостя, а мовчазний і присоромлений юнак лише кивав час від часу, щоби продемонструвати свій інтелектуальний захват. Місіс Ательні не звертала на Торпову балаканину жодної уваги і весь час переривала чоловіка, пропонуючи хлопцеві ще чаю або вмовляючи його з’їсти печиво з джемом. Філіп спостерігав за Саллі: вона сиділа, опустивши погляд, спокійна, мовчазна й уважна; а її довгі вії кидали на щоки чарівну тінь. Важко було сказати: смішить дівчину ця сцена чи вона хвилюється про бідолашного юнака. Вираз її обличчя залишався незбагненним. Проте в дечому можна було не сумніватися: інженер-електрик був золотоволосим, чисто поголеним і привабливим; він мав приємні правильні риси, чесне обличчя, високий зріст і гарну статуру. Кері не міг відігнати думку, що хлопець стане чудовою парою для Саллі, і раптом відчув заздрість до щастя, яке на них чекало.

Незабаром гість повідомив, що йому вже час. Саллі мовчки підвелася і провела хлопця до дверей. Коли дівчина повернулася, батько вибухнув від захвату:

— Ну, Саллі, цей твій юнак нам видався дуже приємним. Ми готові прийняти його у нашій родині. Влаштуємо заручини, а я напишу весільну пісню.

Саллі взялася прибирати чайне начиння. Батькові вона не відповідала, але раптом кинула на Філіпа швидкий погляд.

— А що ви про нього думаєте, містере Філіпе?

Дівчина завжди відмовлялася називати Кері «дядько Філ» (як це робили всі інші діти) чи просто «Філіп».

— Гадаю, ви будете страшенно чарівною парою.

Дівчина знову глипнула на нього і, ледь помітно зашарівшись, повернулась до свого заняття.

— Мені він здався дуже милим і ввічливим юнаком, — додала місіс Ательні, — думаю, з таким хлопцем будь-яка дівчина буде щасливою.

Кілька хвилин Саллі мовчала, і Філіп допитливо подивився на неї: можливо, дівчина розмірковувала над материними словами або замислилася про щось своє.

— Чому ти не відповідаєш, коли до тебе звертаються, Саллі, — трохи роздратовано поцікавилася мати.

— Мені він здався дурником.

— То ти не збираєшся за нього заміж?

— Ні, не збираюся.

— Не розумію, чого ще ти хочеш, — кинула місіс Ательні, і тепер чітко було чути, що терпець їй увірвався. — Він дуже гідний юнак і може забезпечити тобі гарне життя. Ми й без тебе маємо кого годувати. Якщо тобі випала така нагода — гріх нею не скористатися. Припускаю, ти навіть зможеш найняти служницю для чорної роботи.

Філіп ніколи раніше не чув, щоб місіс Ательні так відверто говорила про їхню скруту. Він розумів, як важливо жінці влаштувати кожного зі своїх дітей.

— Можете не вмовляти мене, мамо, — спокійно відповіла Саллі. — Я не збираюся виходити за нього.

— Мені здається, що ти жорстоке, безсердечне самозакохане дівчисько.

— Якщо хочете, щоб я заробляла собі на життя, мамо, я завжди можу піти комусь прислужувати.

— Не верзи дурниць, ти чудово знаєш, що батько ніколи тобі цього не дозволить.

Філіп зустрівся з дівчиною поглядами, і побачив, як у її очах зблиснули веселі іскорки. Він замислився, що в цій розмові її так потішило. Саллі була дуже дивною дівчиною.

116

Протягом останнього року в шпиталі Святого Луки Філіпові довелося чимало попрацювати. Він був задоволений життям. Виявилося, що жити, не пускаючи нікого у серце, дуже зручно, до того ж завжди вистачає грошей на власні потреби. Він чув, як люди презирливо розмовляють про гроші, й дивувався, невже ці знавці хоч раз пробували обійтися без них. Кері знав, що брак грошей робить людину жалюгідною, жадібною, скупою; він спотворює характер і змушує дивитися на світ очима черні; коли доводиться цінувати кожну копійку, гроші набувають непомірної важливості — зрозуміти їхню справжню цінність допомагають лише статки. Тепер Філіп жив усамітненим життям, не бачився ні з ким, окрім родини Ательні, але не почувався самотнім; він розважався, вигадуючи плани на майбутнє, і часом думав про минуле. Час від часу спогади поверталися до старих друзів, однак Філіп не намагався з ними зустрітися. Він залюбки дізнався би, що сталося з Норою Несбіт (тепер її звали Нора «Якось-інакше», але Філіп не міг згадати прізвища чоловіка, за якого вона вийшла заміж); він радів, що був із нею знайомий: Нора була прекрасною жінкою з хороброю душею.