Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

не для Росії. Поширивши відому оцінку О. Герцена шодо моральності російського суспільства («Новая фаза в русской литературе») також на його демократичність, можна стверджувати, що, як і «після 1825 року», російські верхи «не мають цієї закваски; “освічене суспільство” — ще менше; не мав її й уряд»; тож, «покінчивши зі своєю “просвітницькою” роллю», останній «спирався тільки на силу... та на апатію народу». Наче про наше сьогодення мовлено...

І таке масове імперсько–шовіністичне збочення свідомості росіян справді «спотворює духовне обличчя» російського народу, який — виходячи саме зі згаданих інтересів — із розумінням сприймає брутальне пригнічування імперським керівництвом підкорених народів, якої б форми воно не набувало — від «народного самодержавства» (вираз М. Драгоманова), «демократично» запроваджуваного шляхом нав’язування волі «подавляющего большинства», яке становить саме імперський етнос, решті народів Російської Федерації (як це, скажімо, було з «єльцинівською» Конституцією РФ), і аж до фізичного винищення великостраждального чеченського народу, який ніколи не полишав намірів реалізувати своє священне право порядкувати на своїй землі, шляхом «боротьби з тероризмом», котра фактично, як зазначала ще на початку «першої чеченської війни» московська «Комсомольська правда», переросла у «тотальне винищення всього живого» на згорьованій землі Ічкерії.

«Упродовж 10 років Росія шукала свою дорогу, і відтепер («війна у Чечні й прихід до влади Путіна». — М. Л.) визначилася, — пише французький оглядач А. Безансон (Майбутнє Росії... — 2000). — Це шлях шовінізму, але з певними особливостями, які він часто набував у цій країні: суміш брехні, насильства і пихи...» Як зазначила на сторінках «Die Welt» відома правозахисник, вдова академіка Сахарова О. Боннер, «за кілька місяців перебування при владі Путіна росіяни отримали стільки брехні, скільки їм не доводилося отримувати за десятиріччя правління Хрущова, Брежнєва, Андропова і Черненка. І кожен у глибині душі знає про цю брехню...» (Олена Боннер... — 2000).

Чи можна від «братнього народу» із такими збоченнями очікувати іншого — справедливого і безкорисливого — ставлення до «українського питання» чи «кримської проблеми»! І хоч який би високий був авторитет Ф. Достоєвського, саме життя вже дало переконливу відповідь на це запитання.

А щодо «українського питання», то, як зазначалося в прогнозі Християнсько–демократичної партії України (Плющ, 1993), «принципових відмінностей у ставленні до України між російськими демократами і націонал–шовіністами немає. І ті, й ті сприймають незалежність України як абсурд, протиприродне явище і особисту образу». Згадайте хоча б, яким єдиним поривом виступили свого часу і ті, й ті проти повернення в Україну історичних і культурних цінностей (Лукінюк, 2000. — с. 53–55), брутально загарбаних «братньою» імперією упродовж століть «возз’єднаного» існування.

Такою ж непримиренною залишається позиція Москви у цьому питанні й нині, навіть стосовно присвоєного нею ще відносно недавно, у пору існування «братерського Союзу». Сюди серед іншого слід віднести й спільно нажиті активи СРСР, і багатомільярдні внески громадян України у відділеннях Ощадбанку СРСР, і валютні кошти українських підприємств на рахунках «Внешэкономбанка СССР», і... — та хіба все перелічиш! А вже про те, щоб Росії, яка лише у мирний час винищила українців значно більше, ніж Німеччина євреїв у роки голокосту, спало на думку якось відшкодувати ті моторошні жертви, до яких спричинилася московська політика геноциду й етноциду проти українського народу, — годі й мріяти.

Ось що думає про це буковинець В. Василинчук, сім’ю якого — батька, матір і п’ятеро дітей (старшій Марійці на ту пору було 17 років, молодшому Іванкові — лише 2 місяці, а самому Василеві виповнилося 13 років) — 9 червня 1941 р. о четвертій годині ранку, давши «на збори півгодини часу», вивезли з рідного села Раранча Садгірського району (нині це с. Рідківці Новоселицького району): батька до Комі АРСР, де він і помре в тюрмі 1943 p., решту (крім Марійки, яка «через заднє віконце вискочила в город і втекла») — до Сибіру (Фостій, 2000). В 1947 р. «сім’я не витримала жахливих умов життя в радгоспі “Комуніст” Черпакського району Омської області» й без дозволу органів НКВС повернулася на Буковину. Щоправда, ненадовго: 1948 року їх повернули назад у «Комуніст» (не всіх — Василь, закінчивши школу ФЗН, уже «працював на будівництві залізниці Волноваха — Маріуполь», а малолітнього Івана, який «у час повторної депортації сім'ї лежав у лікарні... пізніше схопили» і відправили до дитбудинку). Там вони й перебували аж до 1957 р. У липні 1970 р. «Президія Чернівецького облсуду скасувала постанову Особливої наради при наркомі внутрішніх справ СРСР від 21 листопада 1942 р.», якою Г. М. Василинчука звинуватили у «належності до контрреволюційної партії», повністю реабілітувавши його самого і всю його сім’ю. Та не всі Василинчуки її дочекалися — в 1954 р. помер на чужині й брат Микола.

«Нині, коли Німеччина і Австрія виплачують “остарбайтерам” компенсації за 2–3 роки роботи на їхніх підприємствах та в окремих бауерів, — зазначає Василь Григорович, — прийшов час зажадати відповідних компенсацій і від Росії за загублені життя наших батьків, за знищене наше дитинство, за жахливе наше сирітство, за зруйновані наші долі, за рабську працю під наглядом енкаведистів, за муки і біль, які довелося пережити нам у виправно–трудових таборах НКВД і в місцях спецпоселень Сибіру, Уралу, Казахстану, Далекого Сходу та інших віддалених краях СРСР».

Право на таке відшкодування в українців — і не тільки у них — безумовно, є, з якого боку на це не подивись: хоч з юридичного, хоч з морального. Та ставлення до цього права теперішньої російської влади не більш шанобливе, ніж до згадуваного вже права народів на самовизначення.

То невже ж до цих пір все ще є актуальним гіркий висновок В. Винниченка, який після кількох безуспішних спроб Центральної Ради добитися від буржуазно–демократичного Тимчасового уряду Росії бодай би якоїсь автономії для України змушений був із болем констатувати, що російська демократія закінчується там, де починається «українське питання»? Схоже на те. Варто додати, що голова першого українського уряду, мабуть, мав на увазі ставлення до цього питання зовсім не російського робітника чи селянина. Ось і В. Коваленко наголошує (1996), що «сьогодні в Росії часто–густо бачиш прямо–таки зоологічний шовінізм», який, що важливо, «виявляють не стільки пітерські таксисти чи тамбовські селяни, скільки ті, кого зазвичай