Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

десять уцілілих захисників спробували прорватися. Дев’ять з них загинули, а одного вдалося захопити в полон. «Замок з рештою захисників згорів. І тепер лише обвуглені стіни вкажуть цікавому подорожанину місце, де тридцять чоловіків зі спартанською твердістю захищалися майже добу проти півторитисячного російського війська» (Потто, 1889. — с. 137–139)...

Не менш трагічною була й колонізація північних земель. «Це зовсім не було мирне заселення “культурними” слов'янами порожніх земель, де там і сям блукали дикі мисливці, — наголошував відомий російський історик академік М. Покровський (1943). — То було поґвалтування й пригноблення доволі густо населеної [а про те, що «фіни мали міста, подібно до слов'ян», писав, посилаючись на літописи, й С. Соловйов (1896. — Кн. 1. — т. I–V. — с. 85). — М. Л.] землеробської країни, яка за матеріальною культурою, ймовірно, мало відрізнялася від російських поселенців; але останні були краще озброєні й військово краще організовані». А тому ті поселенці не надто церемонилися з місцевими аборигенами. Так, 6 січня 1468 р. «московські діти боярські... пішли до черемисів і випалили всю землю їхню дотла, людей перебили, інших взяли в полон, ще інших спалили, майно все побрали, скотину, котру неможливо було з собою вивести, перебили...» Та й після взяття Казані, зізнається С. Соловйов (1896. — Кн. 2. — т. VI–X. — с. 90), «знадобилося ще п'ять років спустошливої війни, щоб упокорити всі народи, які раніше від неї залежали».

Професор Петербурзького університету К. Кавелін (1897. — с. 599) свого часу доводив, що «поглинання» фінських племен, яке відбувалося дуже важко і повільно, «безупинно тривало» навіть у другій половині XIX ст. За висловом М. Покровського (1943), тоді ще «додушувалися залишки мордовської, чуваської і т. ін. культур». «Важливо те, — наголошував останній, — що Кавелін це “поглинання”, тобто завоювання (виділено М. П. — М. Л.), визнає основним методом утворення великоруського племені (чим не «ворог Росії і Петра»?.. — М. Л.)». Кавелін, безперечно, мав рацію, бо такою ж була й колонізація Сибіру, Середньої Азії, Криму і навіть «єдиновірного» Новгорода.

Це лишень окремі фрагменти тієї «тихої, мирної, безкровної, релігійної», як переконує А. Ананьєв, експансії. І саме її московський професор В. Ільїн без щонайменшого вагання називає «м'якою, обопільновигідною», не вбачаючи в цьому жодних ознак насильницького поросійщення[142].

Якщо на цю брехню пристає пересічний росіянин, якому змалечку нащеплювали саме таке розуміння державної політики і який, зрозуміло, не володіє всією повнотою правдивої інформації про справжній перебіг подій, чи навіть емоційний письменник — це одне. Але коли цей «науковий» фальсифікат подає університетський професор та ще й усією силою свого (апріорного!) авторитету накидає його як істину своїм учням (студентам) — це зовсім інше. І воно лише взайве потверджує, наскільки імперія й справді спотворює духовне обличчя як народу в цілому, так і окремих громадян.

З огляду на це, навряд чи може викликати здивування той факт, що й зараз переважна кількість росіян, зросла на таких «історичних» переконаннях, намагається «не помічати» імперського насилля навіть там, де, здавалося б, не бачити просто неможливо, тобто з готовністю погоджується заковтнути пропоновану владою ідеологічну наживку. Не всі, звичайно. «Сергій Ковальов, Юрій Афанасьєв та незмінна Валерія Новодворська, — наголосив у часописі «Утро Россіи» В. Коваленко (03.02.1995), — ось, мабуть, і всі, хто продемонстрував справді демократичний підхід до чеченської проблеми — на всю інтелігентську Росію...»

Та й у царській Росії не всі ставилися до дій влади так, як Достоєвський. Ось, зокрема, як оцінював дії царського уряду М. Ключевський (1993. — с. 374–375): «Після Кримської війни російський уряд зрозумів, що він ні на що не годиться; після болгарської війни й російська інтелігенція зрозуміла, що її уряд ні на що не годиться; тепер у японську війну російський народ починає розуміти, що і його уряд, і його інтелігенція нікуди не годяться. Залишається укласти такий мир з Японією, щоб і уряд, і інтелігенція, і народ зрозуміли, що усі вони однаково ні на що не годяться, й тоді прогресивний параліч російської національної самосвідомості завершить останню фазу своєї еволюції».

До речі, й самому Ключевському випало якось у халепу вскочити із отим славослів’ям. Узагалі–то, Василь Осипович, як мовиться, не надто жалував російських царів, зокрема й Олександра III, позаяк за правління цього «важкого на підйом царя», на думку знаного історика (1993. — с. 387), згадувана вже провокативна діяльність царського уряду «набула нової подоби»: якщо «раніше так чи інакше виловлювали підпільних крамольників», то «тепер так чи інакше загонили відкриту опозицію до підпільної крамоли». Однак у 1894 р. як голова «Общества истории и древностей российских» при Московському університеті він «змушений був прочитати офіційну доповідь на пошанування померлого царя», котрий був опікуном цього Товариства, за що й... «освистаний студентством, обуреним спробою свого улюбленого професора “об'єктивно” оцінити значення Олександра III» (1991. — с. 12). Так що зовсім не «по–достоєвському» оцінювала дії своїх царів–«визволителів» прогресивна частина російского суспільства.

Схоже, ставлення до «чеченської кризи», як і до горезвісного «українського питання», стало своєрідним «дзеркалом російської демократії». Це безпомильне дзеркало з усією безжалісністю показує, що справжній демократизм нинішнього російського суспільства — у тому числі, на жаль, і абсолютної більшості російської інтелігенції — не простягається далі від інтересів «єдинонеподільності» Російської імперії, бо, як наголошує російський історик А. Подберьозкін (Современная... — 1995. — с. 9), «боротьба за російську державність неминуче сьогодні буде ставити перед вибором: або політик виступає за національні інтереси, зміцнення державних інститутів, або він виступає за ліберальні цінності». Поєднання ж згаданих «виступів» —