Ян Потоцький - Рукопис, знайдений у Сараґосі

перейти в нашу віру, втекла з рідної країни. Король був її хрещеним батьком і надав їй титул герцоґині Альпухари, після чого герцоґ Веласкес просив її руки. Ребека помітила, що мені говорять про неї, і кинула благальний погляд, щоб я не зраджував її таємниці.

Потім двір переїхав у Сан-Ільдефонсо, а мене з моєю ротою розквартирували в Толедо.

Я винайняв будинок на вузенькій вуличці, недалеко від ринку. Напроти мене жили дві жінки, кожна з яких мала дитину, чоловіки ж їх, як вважалося, морські офіцери, перебували тоді в морі. Ці дві жінки жили зовсім усамітнено й займалися, схоже, виключно своїми дітьми, які й справді були гарненькими, як ангелятка. Цілий день обидві матері тільки й робили, що колисали їх, купали, одягали й годували. Зворушливе видовище материнської відданості так мене захопило, що я не міг відірватися від вікна. Щоправда, мене спонукала й цікавість, я був би радий побачити обличчя моїх сусідок, але вони завжди дбайливо їх прикривали. Так пройшло три тижні. Кімната, що виходила на вулицю, належала дітям, і жінки в ній не їли, однак певного вечора я побачив, що в ній накрили стіл і начебто готували якусь урочистість.

У кінці столу велике крісло, прикрашене вінком з квітів, означало місце короля цього свята; по обидва боки поставили високі стільці, на які посадили дітей. Потім прийшли мої сусідки й, махаючи руками, почали просити мене відвідати їх. Я вагався, не знаючи, що мені робити, а тоді вони піднесли свої вуалі, і я пізнав Еміну й Зібельду. Я провів з ними шість місяців.

Тим часом прагматична санкція[57] і суперечки щодо спадщини Карла VI розпалили в Європі війну, в якій невдовзі й Іспанія взяла активну участь. Тож я покинув своїх кузин і пішов в ад’ютанти до інфанта дон Філіпа. Протягом усієї війни я залишався поряд із цим принцом, а після війни мене зробили полковником.

Ми були в Італії. Комісіонер дому Моро приїхав до Парми, щоб стягнути певні борги й упорядкувати фінансові справи цього князівства. Однієї ночі цей чоловік прийшов до мене й потаємно сповістив, що мене нетерпляче чекають у замку Уседи й що я негайно повинен виїхати в подорож. З цими словами він одночасно назвав мені одного зі втаємничених, з яким я повинен був зустрітися в Малазі.

Я попрощався з інфантом, сів у Ліворно на корабель і після десяти днів плавання прибув до Малаги. Згаданий чоловік, якого попередили про мій приїзд, вже чекав мене на пристані. Того ж дня ми вийхали, а наступного дня прибули в замок Уседи.

Я застав там чисельне товариство: передовсім шейха, його доньку Ребеку, Веласкеса, кабаліста, цигана з двома доньками й зятями, трьох братів Зото, уявного безумця, нарешті кільканадцять магометан з трьох втаємничених родин. Шейх сповістив, що оскільки ми зібралися вже всі, то одразу ж подамося до підземелля.

І справді, як тільки настала ніч, ми вирушили в дорогу й на світанку були вже на місці. Зійшли до підземелля і на якийсь час полягали спати. Потім шейх зібрав нас усіх разом і промовив до нас так (повторюючи все це арабською для магометан):

— Копальні золота, які близько тисячі років становили, так би мовити, маєток нашої родини, здавалися невичерпними. Наші предки були переконані в цьому, тому вирішили скерувати добуте з них золото на поширення ісламу — особливо в різновиді віросповідання Алі. Вони були лише охоронцями цього скарбу, збереження якого вимагало від них надзвичайного труду й зусиль. Я сам пережив у житті тисячі найжахливіших неприємностей. Тому, прагнучи врешті-решт позбутися підозри, яка з кожним днем ставала дедалі нестерпнішою, я вирішив переконатися, чи копальня справді є невичерпною. Я пробурив скелю в кількох місцях і виявив, що золота жила всюди підходить до кінця. Сеньйор Моро погодився зайнятися підрахунками багатств, які в нас залишалися, і їх кількості яка припадала на кожного з нас. Підрахунки показали, що кожен з головних спадкоємців отримає мільйон цехінів, а інші учасники — по п’ятдесят тисяч. Усе золото добуто й складено в одній віддаленій печері. Спершу я відведу вас до копальні, щоб ви переконалися в правдивості моїх слів; потім кожен приступить до отримання своєї частини.

Ми зійшли крученими сходами, дійшли до надгробка, а звідти — до копальні, яка дійсно виявилася повністю вичерпаною. Шейх підганяв нас до якнайшвидшого повернення. Опинившись нагорі, ми почули страшний вибух. Шейх повідомив нас, що вибухівка висадила в повітря всю ту частину підземелля, де ми щойно були. Потім ми подалися до печери, в якій було складено решту золота. Африканці отримали свої частини. Моро ж отримав мою і майже всіх європейців.

Я повернувся в Мадрид і був представлений королю, який прийняв мене надзвичайно милостиво. Я купив значні володіння в Кастилії, дістав титул графа де Пенья Флорида й увійшов до прошарку найзначніших кастильських титуладос. З моїми багатствами мої заслуги також набрали більшого значення. На тридцять шостому році життя я став генералом.

1760 року мені було довірено командування ескадрою і доручено укласти мир з берберійськими країнами. Передовсім я поплив до Тунісу, сподіваючись, що матиму там найменші труднощі й що приклад цієї держави потягне за собою інших. Кинувши якір у гавані поблизу міста, я вислав офіцера повідомити про своє прибуття. В місті вже про це знали, і вся затока Ґолетта була заповнена прикрашеними човнами, які мали мене з моїм почтом перевезти до Туніса.

Наступного дня я був представлений дею. Це був двадцятирічний юнак прегарної зовнішності. Прийняли мене з усіма почестями, а на вечір я отримав запрошення до замку, що називався Мануба. Мене відвели до відлеглої садової альтанки, а двері за мною замкнули на ключ. Відчинилися потаємні дверцята. Увійшов дей, приклякнув на одне коліно й поцілував мені руку.

Рипнули другі дверцята, і я побачив, як увійшли три огорнуті накривалами жінки. Вони відкинули накривала; я побачив Еміну й Зібельду. Остання вела за руку молоду дівчину, мою доньку. Еміна була матір’ю молодого дея. Я не буду описувати, якою мірою прокинулося в мені почуття батьківської прив’язаності. Проте радість моя була затьмарена думкою, що мої діти визнають віру, ворожу моїй. Я не приховував цього болісного почуття.

Дей визнав мені, що він сильно прив’язаний до своєї релігії, зате його сестра, Фатима, вихована невільницею-іспанкою, в глибині душі є християнкою. Ми вирішили, що моя донька переїде до Іспанії, прийме там хрещення й стане моєю спадкоємицею.

Усе це здійснилося протягом року. Король став хрещеним батьком Фатими й надав