Томас Манн - Будденброки

гратиму, — сказав він, — хоч не повинен би. Мені треба було б тільки розучувати етюди й сонати, і на цьому край. Але я, мабуть, імпровізуватиму, не можу втриматись, хоч потім мені стає ще гірше.

— Гірше?

Ганно не відповів.

— Я знаю, про що ти граєш, — сказав Кай.

Обидва замовкли. Вони якраз переживали критичний вік, Кай спаленів і опустив очі, але голову тримав рівно. Ганно, блідий, смертельно поважний, дивився затуманеними очима кудись убік.

Та ось пан Шлеміль подзвонив, і вони пішли нагору. Почався урок географії, на якому вони мали писати контрольну, дуже важливу контрольну про область Гессен-Нассау. Зайшов рудобородий чоловік у брунатній куртці. Обличчя в нього було бліде, а на руках з пористою шкірою не росло жодної волосинки. То був Бистрий Глузд, доктор Мюзам. У нього часом бувала кровотеча з легень, і він про все на світі говорив іронічно, вважав себе не тільки за дуже хворого, але й не меншою мірою дотепного. Вдома в нього був цілий музей Гейне — колекція паперів і речей, що колись належали тому зухвалому, хворому поетові.

Він показав на карті кордони Гессен-Нассау, меланхолійно і водночас глузливо всміхнувся і попросив шановних добродіїв зробити йому ласку: взяти зошити і написати про все варте уваги в цій області. Здавалося, що він хоче висміяти і учнів, і ту область, а одначе то була важлива контрольна робота, і всі її боялися…

Ганно Будденброк нічого не знав про Гессен-Нассау, майже нічого. Він хотів зазирнути в зошит Адольфа Тотенгаупта, але Генріх Гейне, якому його ядуча й страдницька іронія не заважала пильно стежити за кожним рухом учнів, відразу помітив це і сказав:

— Пане Будденброку, мені кортить забрати у вас зошита, але боюся, що тим самим я зроблю вам велику ласку. Отже, пишіть далі.

Те зауваження таїло в собі подвійний дотеп: по-перше, доктор Мюзам назвав Ганно «паном Будденброком», а по-друге, доточив оту «ласку». Ганно довго сидів над зошитом, нарешті віддав його вчителеві майже чистим і разом з Каєм вийшов з класу.

Всі сьогоднішні небезпеки минулися. Щасливі ті, хто перебув їх цілим, чиє сумління не обтяжувало зауваження в журналі. Тепер вони могли собі спокійно відпочивати на уроці малювання в пана Дрегемюллера…

Зала для малювання була простора й світла, На полицях під стінами стояли гіпсові копії античних статуй, а в великій шафі повно було різних дерев’яних фігур та іграшкових меблів, які також правили за моделі. Пан Дрегемюллер був огрядний чоловік з круглою стриженою бородою і дешевою каштановою перукою, що зрадливо відставала ззаду на потилиці. Власне, перук було дві: одна з коротшим волоссям, а друга з довшим: коли пан Дрегемюллер підстригав собі бороду, то надягав коротшу… Були в нього й інші химери. Замість «олівець» він казав «грифель». Від нього завжди тхнуло спиртом та олійною фарбою, і дехто запевняв, що він п’є гас. Найкращими в житті для нього були години, коли він заступав когось і вів урок з іншого предмета. Тоді він виголошував цілі лекції про політику Бісмарка. Свою мову пан Дрегемюллер підсилював дивним жестом: проводив спіралі й дуги від плеча до носа і з ненавистю й страхом лаяв соціал-демократію…

— Ми мусимо триматися разом! — звертався він до слабших учнів, хапаючи їх за руки. — На нас чигає соціал-демократія!

Йому була властива якась гарячкова метушливість. Вік сідав біля котрогось учня, поширюючи навколо себе спиртовий дух, стукав його перснем по лобі й сипав такими словами, як: «перспектива!», «глибока тінь!», «грифель!», «соціал-демократія!», «триматися разом!» — і переходив до когось іншого…

Кай на уроці малювання почав писати свій твір, а Ганно подумки виконував одну увертюру. Потім урок скінчився, вони зібрали книжки і спустилися вниз. Тепер вони могли вільно вийти за браму, ніщо їм не стояло на заваді.

Ганно і Каєві. було по дорозі аж до самої червоної вілли. Далі малий граф Мельн уже йшов сам: додому йому було ще далеченько. А він не мав навіть пальта.

Замість ранкової мряки тепер падав мокрий лапатий сніг, що обертався в грязюку. Вони попрощалися коло хвіртки. Коли Ганно вже пройшов половину стежки до дверей, Кай вернувся і обняв його за шию.

— Не впадай у відчай… І краще не грай! — сказав він тихо, і його струнка, обшарпана постать зникла в сніговиці.

Ганно залишив книжки в коридорі на таці у ведмедя і зайшов привітатися з матір’ю. Герда сиділа в шезлонзі й читала книжку в жовтих палітурках. Поки син наближався по килиму, вона дивилася на нього своїми карими, близько посадженими очима, а коли він спинився перед нею, взяла його за голову й поцілувала в чоло.

Він вернувся до своєї кімнати, де панна Клементина приготувала йому легкий підобідок, умився і попоїв. А коли скінчив, витяг з шухляди пачку тоненьких міцних російських цигарок і — не вперше вже — закурив. Тоді сів біля фісгармонії і зіграв дуже важку, складну фугу Баха. Нарешті заклав руки за голову і глянув у вікно на сніг, що, кружляючи в повітрі, нечутно падав на землю. Більше там не було на що дивитися. Тепер його вікно виходило не в гарний садочок з плюскітливим фонтаном. Усе затуляла сіра стіна сусідньої вілли.

О четвертій подано обід. За столом сиділо троє: Герда Будденброк, Ганно Будденброк і панна Клементина. Потім Ганно приготував у салоні ноти і почекав біля рояля на матір. Вони зіграли сонату Бетховена, опус 24. Під час адажіо скрипка співала, мов ангел; але Герда невдоволено опустила її, похмуро глянула на неї і заявила, що вона не настроєна. Більше Гер да не захотіла грати і пішла нагору відпочити.

Ганно лишився в салоні. Він підійшов до засклених дверей, що вели на невеличку веранду, і кілька хвилин дивився на мокрий садок. Та нараз відступив від дверей, хапливим рухом засунув кремову завісу, від чого кімната сповнилася жовтавим присмерком, і схвильовано підійшов до рояля. Там він, ще трохи постояв, непорушно вдивляючись в одне місце, і перед очима в нього все почало тьмянішати, затуманюватись, розпливатися… Тоді сів і заходився імпровізувати.

То був простенький мотив, уривок ще не народженої мелодії, фігура на півтора такта; і коли вона вперше з несподіваною силою прозвучала під його пальцями на басовому тоні в один голос, ніби труби органу одноголосно і владно провістили початок і першооснову того, що мало наступити, ще ніяк не можна було передбачити, який буде цілий задум. Та коли він удруге повторив її на дисканті, забарвленому сріблястим тембром, виявилося, що фігура має