Томас Манн - Будденброки

знав. А що в присутності директора годі було читати вірша з книжки, становище склалося страшне. Коли надійшла черга перекладати «Айвенго», то лиш єдиний граф Мельн міг сяк-так із ним упоратися, бо читав той роман з власного бажання. Інші ж, покашлюючи і заникуючись, плуталися в незрозумілих словах. Викликано й Ганно Будденброка, і він не здолав жодного речення. Директор Вуліке щось бурчав, ніби хтось шарпав найнижчу струну контрабаса. Пан Модерзон ламав свої маленькі, незграбні, поплямлені чорнилом руки і жалісливо проказував:

— А досі все йшло так добре!.. Так добре!..

Він проказував це ще й тоді, коли почувся дзвоник, розпачливо звертаючись чи то до учнів, чи до директора. Але Господь Бог стояв, страхітливо випроставшись, схрестивши руки, невблаганно хитав головою і дивився кудись понад головами учнів…

Тоді звелів подати журнал і неквапом записав усім, хто погано відповідав або зовсім нічого не знав, шістьом чи сімом учням, зауваження за ледарство. Панові Модерзону директор нічого не міг записати, але його становище було ще гірше; він стояв блідий, зламаний, знищений. Ганно Будденброк теж дістав зауваження.

— Ну, я вже вам зіпсую кар’єру, — сказав наостанці директор і вийшов.

Почувся дзвоник, урок скінчився. Так, видно, судилося! Завжди так буває. Коли ти найдужче боїшся, все, як на глум, кінчається майже добре, а коли ти не сподіваєшся ніякої біди, вона валиться на тебе. Тепер уже не було ніякої надії перейти навесні до наступного класу. Ганно встав і, стомлений, пригнічений, торкаючи язиком хворого зуба, вийшов з класу.

Кай підійшов до нього, обняв за плечі, і вони разом зійшли на подвір’я серед гурту схвильованих учнів, що обговорювали цей незвичайний випадок. Він боязко, ласкаво зазирнув Ганно у вічі і сказав:

— Вибач, що я вискочив з перекладом. Треба було промовчати, щоб і мені записали зауваження. Це так було негарно…

— А хіба я не відповів Мантельзакові, що означає «patula Jovis arbore, glandes»? — сказав Ганно. — Так уже вийшло, Каю, нічого не вдієш. Не переймайся цим.

— Та воно так. Отже, Господь Бог хоче зіпсувати тобі кар’єру. Що ж, доведеться скоритися, коли така його недовідома воля… «Кар’єра» — що за слово! Кар’єрі пана Модерзона тепер також кінець. Він, бідолаха, ніколи вже не стане старшим учителем! Так виходить, що є молодші вчителі і старші вчителі, а просто вчителів немає. Нам з тобою цю мудрість важко зрозуміти — вона тільки для дорослих, для тих, хто знає життя. Можна сказати, що хтось добрий чи поганий учитель, але як можна бути старшим учителем, я ніяк не збагну. От якби поговорити на цю тему з Господом Богом або з паном Мароцке. Ото б зчинилося! Вони б образилися, покарали б мене за зухвальство, а вся моя вира, що я кращої думки про їхній фах, ніж вони самі… Та годі, що про тих носорогів балакати! Хай їм грець.

Вони походжали подвір’ям, і Ганно задоволено слухав Кая, який всіма способами намагався розважити товариша, щоб той забув про зауваження.

— Бачиш хвіртку? Вона відчинена, а за нею вулиця. Що, якби ми з тобою вийшли і трохи прогулялися тротуаром? До кінця перерви ще шість хвилин, і ми встигли б вернутися. Але в тім-то й річ, що не можна. Розумієш? Хвіртка відчинена, немає грат, жодної перешкоди немає, тільки поріг. А все-таки нам ні на секунду не можна його переступити, навіть думати про таке не можна… Ну що ж, підкоримось! Або візьмімо інший приклад. Хіба ми можемо сказати, що тепер десь пів на дванадцяту? Ні, тепер урок географії: ось як ми повинні міряти час! А тепер я питаю: хіба це життя? Все навпаки… О боже, коли цей заклад випустить нас із своїх ніжних обіймів!

— Так, а потім що? Ні, Каю, тоді виникне питанням що далі? Тут принаймні про таке не треба думати. Відколи помер мій батько, пан Кістенмакер і пастор Прінгсгайм щодня питають мене, ким я хочу бути. А я не знаю. Не вмію відповісти. Я ніким не можу бути. Всього боюся…

— Ну що ти! Навіщо впадати в таку безнадію! У тебе є музика…

— Що з моєї музики, Каю? Нічого з неї не буде. Що я, їздитиму й даватиму концерти? По-перше, мені не дозволили б, а по-друге, з мене ніколи не вийде майстра. Я майже ні до чого не здатний, хіба що трохи імпровізувати, коли залишаюся сам. До того ж такі подорожі… Вони теж лякають мене… В тебе зовсім інша справа. Ти маєш більше відваги. Ось ти смієшся з них усіх і можеш щось їм протиставити. Ти хочеш писати, хочеш розповісти людям щось гарне й цікаве: а це вже щось означає. І напевне здобудеш славу, ти все зможеш. Від чого це залежить? Бо ти веселіший. Часом на уроці ми перезираємось, як оце сьогодні, коли пан Мантельзак записав зауваження Петерсенові, єдиному з усіх, хто читав з книжки! Ми обидва думаємо те саме, але тобі смішно й легко. А я так не можу. Надто все це мене мучить. Я хотів би заснути і ні про що більше не думати. Хотів би вмерти, Каю!.. Ні, з мене нічого не вийде. Я не вмію бажати. Не бажаю навіть слави. Боюся її, ніби в ній прихована якась несправедливість!

Повір мені, що з мене нічого не може вийти. Пастор Прінгсгайм готує мене до конфірмації і оце недавно після розмови зі мною сказав комусь, що на мене треба махнути рукою, бо я походжу із звироднілої сім’ї…

— Так і сказав? — з напруженою цікавістю запитав Кай…

— Авжеж, він мав на увазі мого дядька Христіана, що сидить у психіатричній лікарні в Гамбурзі. І він, звичайно, має слушність. Хай на мене всі махнуть рукою, я їм буду такий вдячний за це!.. Я маю стільки прикростей, все мені йде так важко! Скажімо, коли я вріжу собі пальця, подряпаюся… в іншого все загоїлося б за кілька днів, а в мене робиться рана, ятриться, болить, довго не минає… Останнього разу пан Брехт сказав, що зуби в мене дуже погані, майже всі гнилі, попсовані. А скільки їх уже вирвано! І це тепер. А чим я жуватиму в тридцять, у сорок років? Ні, мені вже нема на що сподіватися…

— Гм, — муркнув Кай і піддав ходи. — Краще розкажи мені про свою музику. Бо я хочу написати щось чудесне, справді чудесне… Може, почну зараз, на уроці малювання. Ти гратимеш сьогодні пополудні?

Ганно помовчав. В очах його блиснула якась сумна, бентежна жага.

— Мабуть,