Оксана Дмитрівна Іваненко - Марiя

Вона згадала, тому що не так давно про це розповідала Саші, а їй розповідав «батько» — Тарас Григорович. Він жив тут, у Вільні, коли був козачком у свого пана Енгельгардта, тут віддали його вперше вчитися малюванню до художника Рустема, і тут він був закоханий у молоденьку віденську модисточку Дзюню Гусиковську. Він побачив її в соборі Спятої Анни, і Марії раптом захотілося в цей собор. Там він бував, її «батько», наче могла вона там розповісти йому про своє безмежне горе. Але вона й не звернула уваги на надзвичайну красу цього собору, надзвичайну, як мереживо тонке, кладку з цеглин. Вона сиділа без думок, без молитов, без сліз, до самого від'їзду. Вже стояла осіння пора. Тарас Григорович розповідав їй, що з Вільна до Петербурга йшов пішки з іншими кріпаками взимку, в завірюху, напівбосий, бо в заметах підошва від одного чобота відпала, і по дорозі він весь час перевзувався.

Боже мій! Я йшла б боса весь час у цю осінню холодну сльоту, і в нестерпний мороз, і в найгарячішу спеку, аби знала, що везу не труну, що він чекає мене живий!

Після Вільна — Дінабург, потім Москва. Майже два тижні тяглася ця подорож. Як вона її витримала? Треба було матері привезти сина. Вона немов скам'яніла.

У ці дні Тургенев писав Етцелю, що він не розуміє, навіщо Марія Олександрівна везе труну, адже вона зовсім не релігійна... Але це було щось більше за релігію. Обов'язок душі й серця перед тим, кого везла... Щоб мати з ним попрощалася. Обов'язок перед його матір'ю, яка її так ненавиділа й кляла.

* * *

Мати стоїть на цвинтарі Симонового монастиря коло викопаної могили, змарніла, постаріла, прибита горем мати, така несхожа на ту московську гостинну клопотуху у Гейдельберзі, її підтримують син і племінник, стоїть купка родичів і друзів.

Несуть труну і за труною йде жінка, якої вона — мати — не хотіла знати, приймати. Ця жінка привезла їй сина... у труні.

Марія підвела голову, глянула на матір, і обидві кинулися в обійми одна одній і заридали.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

1

З Парижем було докінчено. Власне, не з Парижем, а з паризьким життям, їй здавалося, взагалі з її справжнім життям. Наче уві сні, в маренні провезла вона через Париж тоді труну. З Сашею. Після похорону під стіною Симонового монастиря їй треба було ще повернутися до Парижа, там лишалися Богдась, рукописи, книги, шафа, яку купували, щасливі, удвох із Сашею... Власне, оце й усі речі. їхній щасливий будиночок уНельї був не їхній, найманий... Усе було тимчасове, наймане, тільки книги й рукописи її. Та її справжнє гірке і надзвичайне щастя, що також виявилось тимчасовим, таким скороминучим. Яке вже там життя може бути у неї?! Часом трохи гірше, часом трохи краще щодо зовнішнього побуту, про людські очі тільки, а торгуватися з ним, з життям, вже не треба, не варто.

Та тільки не могла вона примусити себе й на день навідатися в той будиночок, в той «розкішний» садок з єдиним крислатим гіллястим деревом. Вона зупинилась після Петербурга в мебльованих кімнатах, які найняли для неї друзі.

Вірні друзі — учитель Богдася Волков, Карл Бенні, клопотуха служниця Дезіре, яка перейшла до них від Якобі, — самі все склали, спакували. І Богдась допомагав, незвично для всіх серйозний. Він намагався допомагати чоловікам і уникав лишатися з Марією віч-на-віч. Цього ніхто не помічав. Але короткі хвилинки, коли залишалися вдвох з матір'ю, Богдась тримався особливо послужливо. Проте, не усвідомлюючи цього як слід, він волів допомагати чоловікам...

Один Етцель помічав це.

П'єр-Жюль Етцель турбувався про гроші, про квитки, він виряджав pauvre belle Marie, як рідну. Уже на вокзалі він тримав її руки, говорив, говорив: "Mon enfant, mon cher enfant", запевняв, що все буде гаразд, це треба, так краще, що вона повертається на батьківщину, цього вимагає її талант, це потрібно для виховання сина...

Марія мовчки кивала головою. Ти важко було вимовити хоч слово. Він переходив на діловий тон, починав говорити, які переклади треба зробити найшвидше, як треба мерщій видати в Росії Жюля Верна, нагадував, що всі кліше ілюстрацій він негайно надсилатиме, що він вважає її представником своєї фірми, та, головне, — він весь час повертався до цього, — щоб вона не забувала, що вона, українська письменниця Марко Вовчок — член редколегії журналу для дітей та юнацтва «Magazine d'йducation et de rйcrйation» — журналу виховання та розваг, і там друкуються і завжди друкуватимуться її твори, і поки існує журнал, її ім'я стоятиме на титулці серед імен французьких письменників і вчених, які беруть участь у цьому журналі.

Їй хотілося усміхнутися в подяку за його турботи, але вона могла лише мовчки кивати головою... Він говорив, що все, що тільки-но з'являтиметься на книжковому ринку в Європі цікавого — у Франції, Англії» Німеччині, — вона матиме перша для перекладів, хай притягає для цього своїх друзів, хай подумає з приводу цього. Вона мовчки кивала головою.

Так, так. Вона думатиме над цим. Про що їй ще думати? Адже треба ростити й виховувати Богдася... Треба жити... Якось жити. Це жахливо, що не маєш права на смерть. Даремно вони так усі хвилюються, бояться лишити її саму. Вона не знала, не уявляла, як вона житиме. Але ж треба робити вигляд, що живеш.

Добрий Етцель не міг спокійно дивитись на неї. Вона була якась потойбічна, з порожніми очима. Сльози виступали не у неї, а в нього на очах, він починав пестити її руки, маленькі бідні руки, що стільки винесли, і говорив знову ласкаво, заспокоююче:

— Mon enfant, je vous aime de tout mon cњur. Je suis