Оксана Дмитрівна Іваненко - Марiя

своїх руках несли на це ж кладовище труну матері Гарібальді, а самого Гарібальді не було, вони виконували його обов'язок...

І ще раз бідному Олександру Івановичу довелося породичатися з роковою горою. Він був тоді недовгий час у Парижі. Марія вже збиралася побачитись із ним, як у нього захворіли наймолодші діти, двоє близняток, хлопчик і дівчинка, їх не бачила Марія, про них розповідали, які це були чарівні дітки, та які б не були! — вони захворіли на дифтерит і за кілька днів обоє померли. Він привіз їх, дітей Наталі другої, поховати коло своєї першої Наталі.

Досить про смерть! Я не хочу дивитися у той бік! Страшна ця Ніцца. Навіщо на сонячному годиннику такі страшні слова поіталійськи?

Іо vado е vengo

Ogni matina,

Ma tu ondrai

Senza ritorno '.

(Я іду й повертаюсь щоранку, а ти підеш у якийсь день і не повернешся(з італ.).

Увечері вона попросила зайти лікаря. Температура була вище сорока. Але Саша спав. Звичайно, він просто задрімав, а не був непритомним. Марія сказала:

— Він задрімав тільки-но, може, не треба будити? Лікар узяв безсилу руку, помацав шию:

— У нього не може бути така висока температура, як ви казали, торкніться самі.

Справді, і шия, і руки були зовсім не такі гарячі...

— Але ж я тільки-но міряла, — якось винувато мовила Марія, наче виправдуючись, їй здалося, що лікар незадоволений тим, що його потурбували. Він сам поставив термометр. Саша не чув. Він спав. Тільки в грудях і в горлі в нього щось клекотіло.

— Справді, температура дуже висока, — сказав лікар, глянувши на термометр і якось дивно на неї. — Вранці обов'язково викличте сестру і мені сповістіть. Давайте пити й частіше повертайте з боку на бік, щоб не було набряку легенів.

Ні, він не сердився на неї, що вона його потурбувала, і вона сказала кілька разів:

— Дякую, дуже, дуже вам дякую.

А він дивився з жалем і співчуттям і знову наказав:

— Вранці покличте сестру.

Вона вже не лягала, весь час сиділа коло Саші. Він не прокидався. Тільки чула, як весь час клекоче в грудях. Повертала його, приговорюючи ніжні, ласкаві слова. Оцей клекіт у грудях лякав більше, ніж температура. Така температура траплялась уже не раз, а потім раптово наставало полегшення. Вона заспокоювала сама себе й нетерпляче чекала ранку. Тільки почало розвиднюватися, вона тут же коло нього стала готувати йому цитриновий сік. Поставила знову термометр. Температура трохи впала, вже було не сорок, а тридцять дев'ять, їй здалося, він трохи розплющив очі, зовсім-зовсім трохи. Звичним рухом вона трохи підняла йому голову й дала сік. Останнім часом йому навіть ковтати було важко. Але зараз ковтнув майже без зусилля.

— Сашенько, серце моє, температура падає, і сік ти добре ковтнув. Ти чуєш мене, Сашенько? Ти чуєш?

Він з зусиллям підняв повіки й глянув у очі, прямо в живі очі Марії, сумно, але цілком свідомо, та повіки враз безсило опустилися.

— От бачиш, уже тобі легше. Ти чуєш? Повіки знову заворушилися, але цього разу лише ледь-ледь напіввідкрили очі і впали.

— Ти чуєш мене? Ти чуєш мене? — повторювала Марія все голосніше і вже кричала, не розуміючи, що кричить несамовито:

— Ти чуєш мене? Ти чуєш мене?

І вже в кімнату бігли покоївки й сусіди по пансіону, а вона все кричала, тримаючи його голову:

— Ти чуєш мене?

І коли її хотіли відтягти від нього, вона кричала:

— Ні, ні, він тільки-но чув мене! Він подивився на мене! Цього не може бути!

— Отак і буває, — сказала просто і навіть якось грубо сестражалібниця, і Марія враз зіщулилася, принишкла, раптом їй стало страшно, що зараз його заберуть, кудись віднесуть, не можна їй кричати, вона сама все зробить, що треба. Вона стала навколішки й притулилася до його руки — може, він всетаки чує?..

* * *

Вони поверталися разом «додому».

Тільки він був у труні, а вона везла його... Так хотіла його мати, якій повідомили негайно. «Поховати в Москві, коло батька». Хіба вона могла заперечувати? І як вона могла доручити комусь везти його — їй здавалось, вона ще з ним, коло нього. Вона сама повинна привезти й віддати матері, не віддати, вони удвох будуть з ним до останньої хвилини. Наче уві сні проїхали Париж. Богдась. Етцель. Сахновський. Волков. Мадам Дезіре — їхня куховарка останні роки — уважна жінка, яка перейшла до них від Якобі. Ще, здається, хтось був... Марія нічого не розуміла. Не плакала, все робила, як автомат, — що накажуть. Усі наказували щось. У дорозі, в поїзді ні з ким не розмовляла.

Найдовша зупинка була у Вільні. Вона пішла навмання блукати по вулицях, але нічого не бачила, ані башти Гедіміна, ані собора Петра і Павла, хоча хтось люб'язно наполягав:

— Зайдіть, пані, там більше тисячі статуй! Коли відправа скінчиться, можна все оглянути.

Навіщо це було їй? Вона просто не знала, куди себе подіти, тому й