Володимир Кільченський - Присмак волі

роду хан вивів своїх у козацькі володіння. У Запорозькому Коші татарам дозволили оселитися подалі від свого ворога, але треба було прийняти православ’я. Тепер вони християни, але живуть тут одноосібно. Їхні діти так бавляться... Татари вибачилися, а малечу свою самі відчухрають. Трішки помовчали, а потім Ярема, немовби сам до себе, промовив:

— А якби ми не були козаками та зброї не мали, що б оті татарчата робили далі?

Заїхали в село, яке звалося Рудька, і, допоки була світла пора, продовжили рухатися. Проте стало швидко сутеніти, і козаки спішилися побіля гори, яка невідомо звідки й з’явилась, а під нею стояла гарна хата зі стайнею та декількома хлівами.

— Давай тут проситися на ніч... Може, в такій оселі та й люди хороші! — запропонував Підлужний і постукав у ворота.

З подвір’я почувся голос господаря, і, коли відчинилися ворота, назустріч ступив дядько, який на півголови був вищий за Андрія.

— Доброго вечора вам! Пустіть на нічний постій двох козаків з кіньми! — швидко промовив Підлужний і повів рукою у бік Яреми, який тримав коней за поводи.

Господар обдивився Андрія з Яремою з голови до п’ят, і хоча щось йому заважало запросити хлопців зараз же, усе ж безрадісним голосом промовив:

— Та, бачите, нам і самим тіснувато, а ще й діти... Але якщо ви тільки вдвох, то заходьте...

— Ми спатимемо де завгодно. Тепло потрібне і фураж коням... А про платню домовимося, — прохав Андрій, і господар відступився у дворище, щоб відчинити ворота.

Будинок виглядав досить пристойно, а з хлівців та стайні чулися ревіння корів, поросячий вереск та блеяння баранчиків. Завели коней до стайні, і господар гукнув:

— Олексію, Тарасе!.. Швидше допомагати козакам!

Хутко з’явилися двійко круглолицих парубчаків і стали поратися біля коней. Господар, узявши Андрієві горби в одну руку, а Яремині — в другу, попрямував до хати, а хлопці — слідом за ним, дивуючись неабиякій силі цього дядечка.

Зайшли в сіни, і господар крикнув, щоб відчинили двері у господу. На порозі з’явилась молода дівчина. Уклонилася до батька та до хлопців і хутко поспішила назад. Зі світлиці було видно ще одні двері, розташовані на протилежному боці стіни. Там же стояла й піч з прилаштованою до неї довгою кабицею. Козаки привіталися та перехрестилися до образів.

— Так, дівчата, оці козаки у нас ночуватимуть... Погодуйте і постеліть на долівці у світлиці, — розпорядився, ні до кого не звертаючись, господар.

Зараз же двері відчинилися і з’явилася огрядна жіночка разом із двома дівчатами, які були дуже схожі на неї. Хлопці збагнули, що це доньки.

— Мене звати Сидором, то моя жінка, Василина, і наші дівки — Пестина та Килина. Зараз будете вечеряти, — продовжив господар.

У сіни винесли лоївку, і Василина взялася обмивати хлопців. Козаки поцінували господиню: доброзичлива жіночка, хоч і невисокого зросту, але приємна на вигляд. Вона дбайливо розтерла спини, поливаючи водою, а коли подавала рушник, шанобливо промовила:

— От би нам таких зятів!.. Невже всі козаки такі гожі — хоч з лиця воду пий?!

Хлопці посміхалися, розтираючи тіло після холодного обмивання, і Ярема, не втримавшись, бовкнув:

— Так я і не проти... Відділяйте половину князівства — матимете доброго зятя!

Зайшли до світлиці, а Василина вся аж сяяла та почала підганяти дочок:

— Що ви морочитеся? Бачите, люди голодні... Та подавайте рушнички — холоші прикрити, а то ляпне сметанкою... Вони ж козаки!

Сидір поглядав на дружину, здивовано водячи головою, і тільки хотів щось зауважити, як на порозі з’явилися Олексій із Тарасом. Вони з цікавістю оглянули стіл зі смачними стравами і швидко стали роздягатися. Один з них з усмішкою промовив:

— Слава богу! Не спізнилися! Матінко, полийте на руки!

Василина невдоволено глянула на синів, але, зачерпнувши води в жбані, вийшла за ними в сіни зливати на руки. Тепер уже всі зібралися і, швиденько прочитавши молитву, кожен про себе, присіли до столу.

Їжа була ситною та різноманітною. Давно козаки так не вечеряли. Напевне, такі наїдки в цьому домі були не кожного дня. Це було видно по Тарасові та Олексію, які наминали так, неначе три дні не їли. Запивали ситну вечерю узваром із дуль, і Ярема став нахвалювати харчі та гостинних господарів, які небайдужі до козацької долі. Василина уважно слухала ці хвалебні слова, поглядаючи на своїх доньок, а ті сиділи, йорзаючи по лаві сідницями, які були трішки меншими від материних. Сидір також подобрішав і став хвалити Бога та благословенну гору Калитву, під якою живуть. Вона — їхня спасительна й годувальниця.

— Більше такого місця немає ніде, навіть не шукайте. Деревини — бери будуйся, сіна — всього й не збереш. Навесні Дніпро розіллється. — так до зими ловимо рибу в заводях... А як татари зрідка і об’являться, на горі довіку не знайдуть, там іще з діда-прадіда свої схованки маємо, — не вгавав Сидір.

Уся рідня за столом погоджувалася з батьком, а дівчата вже не опускали сором’язливо очі, а раз по раз зиркали на хлопців.

Андрій зрозумів, куди гне палицю Сидір, і став тиснути на ногу Яремі, щоб той чогось зайвого не патякав. Василина облюбувала собі Ярему та весь час підсовувала до нього поближче то яєчню з сальцем, то капусту квашену, то варенички з сиром, а після узвару з дуль ще й дзбан ряжанки піднесла.