Володимир Кільченський - Присмак волі

class="book">Цього дня двоє козаків проїхали близько двадцяти миль і нарешті стали придивлятися, де б їм зупинитися для відпочинку. У першій же оселі, куди напросилися на постій, їх прийняли із задоволенням, пообіцяли корм для коней та харч для подорожніх. Господарі швидко вдовольнилися розповідями козаків про останні події на гетьманщині та в Чигирині, і хлопці поснули. Зброю тримали при собі, бо ж у родині були майже дорослі парубки, охочі побавитися шаблею чи пістолем...

— Слава богу!.. — перші слова, які вимовив Андрій, коли, прокинувшись, побачив біля себе зброю.

Парубійки ще валялися на печі, а їхні батьки метушилися, готуючи козаків у дорогу.

— Коні нагодовані і напоєні, — сповістив господар, прийшовши з подвір’я, і запросив хлопців до сніданку.

Нагодували їх добре. Можливо, і сутужно було з їжею в цій родині, але для козаків Василь та Тетяна Мосійчуки не пожаліли харчу. Розрахувавшись із ними, хлопці знову заспішили в дорогу. У Андрія, чим ближче він під’їжджав до рідної домівки, наростало хвилювання — якби міг, полетів би птицею. Попереду була ще далека дорога і два перевози через Ворсклу та Оріль, але зустрічні люди говорили, що ці річки вже затягнуло кригою.

Діставшись до Ворскли напроти Вільхівки, натрапили на льодяний перевіз, місце якого було помічене пуками очерету. Перехід також був вимощений вмерзлим у кригу оситнягом, змішаним з очеретом.

Залишивши Ярему на правому березі, Андрій знайшов палицю і пішов пробувати міцність льодового переходу. На ньому були помітні сліди від саней, коней та людей, і Андрій бадьоро рушив на протилежний берег, тримаючи напоготові палицю. Нарешті опинився там і, вийшовши на пагорб, оглянув навколишню місцевість, а тоді поспішив у зворотному напрямку.

Тепер на інший бік пішов Ярема, ведучи на поводі свою Зірочку, а коли досяг берега, Андрій повів за собою Орлика. Кінь упевнено ступав за своїм господарем. Вийшовши на берег, нахилив голову, щоб Андрій погладив його.

— Ти — мій молодець... Також хочеш додому... — схвильовано говорив Андрій, притулившись до шиї коня.

Тепер Ярема тримав обох скакунів, а Підлужний поспішив до Буйка, що нервував, сіпаючи весь час за короткий повід, прив’язаний до колоди. Тільки коли Андрій заспокоїв його, плескаючи по шиї, вирушив услід за хазяїном, обачно ступаючи на лід. Переходячи річку, Буйко весь час роздував ніздрі й був готовий, відчувши щось незрозуміле, нестися світ за очі. Андрій, тримаючи повід, увесь час спокійним голосом підбадьорював цього ляського красеня:

— Ти тихо будь... Я з тобою. Загреба дістанеться. Он дивись, як Орлик... Не боявся...

Та врешті-решт усе обійшлося добре і звеселілі хлопці пришпорили коней, надолужуючи втрачений час.

Раптом помітили більше десятка вершників, які мчали їм назустріч на конях татарської породи, а над головами вимахували чи то шаблями, чи то бунчуками. Хлопці стишили ходу своїх коней і поїхали риссю, намагаючись роздивитись, що ж то за харцизяки скачуть. Раптом Ярема, призупинившись, заволав:

— Андрію, це ж татари!

Хлопці вмить, вихопивши шаблі, прискорили ходу коней так, що Андрій ледве встиг відчепити повід Орлика від сідла Буйка.

Козаки розігнали коней і волали один перед одним бойові кличі: «Не дамося! Рубаймося до згину!..» Буйко із Зірочкою, набравши хід, скакали поряд, здіймаючи снігову куряву, а за ними, трішки відстаючи, мчав Орлик. Уже можна було розгледіти скуласті, але якісь невеликі обличчя, що виглядали з-під кінських грив, а замість шабель у руках у вершників були бунчуки. «Що за дідько? Чому бунчуки?» — промайнула в голові Андрія думка, а Буйко мчав назустріч цим дивним ворогам.

Раптом він збагнув, що то за вершники, і, стишуючи хід коня, закричав:

— Яремо, це ж діти, татарчата!

Тут уже, мабуть, і Ярема розгледів, хто то скаче, і козаки стали стишувати ходу коней, а молоді вершники майже зупинилися та розсипалися врізнобіч. Декілька дітлахів шалено гнали коней подалі від цього місця. Козаки вже риссю підскакали до кількох вершників, а ті, зупинившись, сиділи на конях, нахиливши голови і опустивши бунчуки.

Ярема став щось їм кричати татарською, але діти мовчали, поглядаючи з-під лоба на крикливого чоловіка. Андрій зрозумів, що Ярема питає, де вони в дідька тут взялися і чому скакали їм назустріч...

У полі з’явилися ще чотири вершники, які мчали щодуху, волаючи щось по-татарськи. Ярема замовк, і вони з Андрієм, не ховаючи щабель, стояли в очікуванні подальших подій. Татарські вершники підскакали до гурту, і один із них став щось говорити ламаною слов’янською мовою. Тут до нього звернувся Ярема, і вони про щось стали сперечатися. Зрештою Ярема розгнівався і, плюнувши у бік того, з ким розмовляв, крикнув Андрієві:

— Поїхали звідси! Нехай самі розбираються!

Дорослі татари погукали тих татарчат, що встигли розсіятися по полю, і, начитуючи щось, погнали туди, звідки ті прискакали. Хлопці бачили, як комусь зі старших татарчат ще й перепало бунчуком по спині. Потім татари повернулися до козаків, і Ярема продовжив розмову зі старшим уже в спокійному тоні.

Порозумівшись із козаком, вони, вишкіряючи зуби, посміхалися та протягнули правиці спочатку Яремі, а потім Підлужному. Хлопцям нічого не лишалося, як також посміхатися і ручкатися. Татари, задоволені вирішенням суперечки з подорожніми козаками, махнувши руками, поспішили вслід малолітнім бешкетникам.

Хлопці на деякий час затримались і, озираючись, знову прив’язали Орлика позаду Буйка та заспішили далі на схід, у бік села Рудька. Неквапливо рухаючись, Ярема став розповідати Андрієві про цих, дідько б їх узяв, татар. Розповів, що вони тут проживають уже декілька років, після сварки їхнього хана Каламбета з Іслам-Гіреєм.

Перед загрозою неминучої загибелі всього