Іван Карпенко-Карий - Драматичні твори

в Полтаве празднование открытия памятника И. П. Кот-лярезскому. Открытие памятника славному поэту, родоначальнику нового периода украинской литературы, является выдающимся событием в жизни украинского народа и представляет собою факт, имеющий общекультурное значение.

Полтавское городское управление, извещая о предстоящем празднике, имеет честь покорнейше просить вас, милостивый государь, почтить означенное торжество своим присутствием в качестве почетного гостя. Примите уверения в моем истинном почтении».

Ще 1895 року, коли уряд дозволив поставити пам’ятник поетові, ми з братом Іваном, граючи в Полтаві, дали виставу, від якої чистих грошей 332 крб. офірували на пам’ятник. З приводу цього полтавський городський голова писав мені від 23 жовтня 1895 року:

«Городская дума в заседании 19 октября единогласно постановила выразить вам, милостивый государь, оіг имени городского общества глубокую благодарность».

Тоді ж таки ми з братом Іваном оповістили Данила Лукича Мордовцева та професора Пелеха про дозвіл поставити пам’ятника І. П. Котляревському і написали такого листа Терещенкові: «Его высокопревосходительству тайному советнику Николаю Артемьевичу Терещенку.

Городская дума г. Полтавы предположила поставить памятник первому украинскому поэту Ивану Петровичу Котляревскому. Правительство разрешило сбор пожертвований для этой цели произвести в пределах Полтавской губернии. Вследствие этого городской голова г. Полтавы не может пригласить официально иногородних жителей к пожертвованию, и пожертвования идут в крайне ограниченном размере. Так как нужно предполагать, что не все лучшие культурные люди Украины знают о постановке этого памятника,то, побуждаемый единственно любовыо к памяти первого малорусского народного поэта, творца известной всей Украине «Наталки Полтавки», я взял на себя смелость известить об этом ваше высокопревосходительство в уверенности, что ваша, всегда щедрая на пользу благих начинаний, рука подаст

г. Полтаве помощь для увековечения памяти первого народного малорусского поэта Ивана Петровича Котляревского. При этом прилагаю отчет о поступивших уже пожертвованиях. Почтительнейше прошу, в[аше] в[ысоко] п [ре-восходительство], извинить меня за эту декларацию. Малорусский артист Афанасий Карпович Саксаганский».

Вважаю за потрібне підкреслити, що мільйонер Терещенко дав тільки 300 крб., цебто менш, ніж ми, актори» (Саксаганський П. По шляху життя, с. 201—202).

У листі І. Тобілевича від 1 серпня 1903 р. з Харкова до дочок Ярини та Марії на хутір Надія читаємо: «Суєту» сьогодні послав в цензуру. П’єса «Суєта» дуже подобається всім, і дядькові Миколі в тім числі, Панас недоволен тим, що нема значних, пануючих ролей; але то байдуже, я не пишу ролей, а пишу п’єсу, в котрій дружнім ансамблем треба висловить основну ідею самої п’єси...» (Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К.). Твори. В 3-х т., т. З, с. 260) Вказана драматургом дата підтверджується іншим його автографом:

«В Главное управление по делам печати, отделение драматической цензуры коллежского секретаря Ивана Карповича Тобилевича (Карпенко-

Карый)

Прошение.

Представляя при этом комедию в 4 д [ействиях] «Суета» в двух экземплярах, покорнейше прошу: разрешить эту комедию к представлению на сцене и выслать один экземпляр с разрешительною надписью мне в г. Харьков, театр сада Тиволи.

Коллежский секретарь Иван Карпович Тобилевич.

1 августа 1903 г.

(Харьков, театр Тиволи).

Варшава. Летний сад. Театр Саксонский».

Як свідчить цензурний штемпель, цей документ надійшов до адресата 4серпня 1903 р. А 11 серпня 1903 р. за № 7740 канцелярія Головного управління в справах преси переслала рукопис п’єси до Санкт-Петербурзького цензурного комітету. 27 вересня 1903 р. за № 1967 останній на підставі висновку цензора Вержбицького доповідав Головному управлінню:

«Не усматривая в содержании этой пьесы ничего противоцензурного, и. о. цензора полагал бы возможным к печатанию ее дозволить.

С.-Петербургский цензурный комитет имеет честь представить на благоусмотрение Главного управления по делам печати, что ом не встречает и со своей стороны препятствий к разрешению для печатания ,возвращенной при сем рукописи (в двух экземплярах), так как в содержании ее не усматривается какой-либо вредной тенденции».

Внаслідок цього цензор М. Алферакі зробив остаточний висновок: «Комедия в 4 д. «Суета», соч. Ив. Карпенко-Карого, может быть дозволена к представлению на сцене по исключении отмеченных мною простым карандашом мест.

М. Алфераки.

Спб., 6 ноября 1903» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25,

1903 р., спр. 10, арк. 169—171).

Наступного дня на титулі обох-примірників рукопису п’єси «Суєта» з’явився напис: «К представлению дозволено. Спб., 7 ноября 1903 года. Цензор драматических сочинений» (Державний музей театрального, музичного і кіномистецтва УРСР, № 3118 с.; Ленінградська державна театральна бібліотека ім. А. В. Луначарського, № 23066).

Відсилаючи п’єсу до цензури з Харкова, автор подав і варшавську адресу для відповіді, бо саме туди трупа поїхала на гастролі. За свідченням П. К. Саксаганського, цензурований примірник п’єси, висланий з Петербурга 9 листопада 1903 р., було одержано в Києві (Саксаганський /7. По шляху життя, с. 206). Можливо, автор додатково просив надіслати п’єсу саме до Києва, бо гастролі там розпочались аж 29 листопада 1903 р., отже, практично після 9 листопада текст п’єси можна було одержати ще у Варшаві. Той же П. К. Саксаганський стверджує: «Суєту» вперше поставили у мій бенефіс 7 січня 1904 року. П’єсу сприйняло громадянство як сенсацію. Збори повнісінькі. Карпенко після кожної вистави одержував десятки листів. П’єса подобалась і пройшла 15 разів. Серед значних громадян знайшлися такі, що не могли примиритися з тим: як таки так, генерал і його донька-інститутка розмовляють українською мовою,— і радили переробити останній акт так, щоб усі, крім батька й матері, говорили російською мовою. На питання — чому Отелло, венеціанський мавр, у Шекспіра говорить англійською мовою, ці мудрагелі не знали, що відповісти. Факт той, що п’єса внесла і нову ідею і дала низку цікавих і нових типів» (там же).

А сам драматург у листі від 25 січня 1904 р. з Києва до синл Назара писав: «Увесь час, починаючи з празників, я дуже зайнятий: одно — щодня граю, а друге— готовили «Суєту» [...] «Суєта» пройшла за 11 день

4 рази і дала кругом 600 крб., чим сильно підтримала наші фінанси. П’єса подобається публічності дуже, визовам акторів і автора нема краю. І це, мабуть, впливає на мої нерви, бо робить кожний раз, коли призначається вистава «Суєти», тривожний настрій: а що, як за цим разом буде пусто?» (Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К )> Твори. В 3-х т., т. З, с. 262). А ще через якийсь час, у листі до Назара від 5 березня 1904 р. з Житомира драматург пише: «Суєта ішла в Києві десять раз (отже, десять, а не п’ятнадцять, як стверджував П. К. Саксаганський.— Р. Я.), і збор давала, і славила мене, як ще й досі ні одна п’єса так не славила!.. Що