Енн Аппельбаум - Історія ГУЛАГу

цього, зрештою, і не зрозумів Михайло Горбачов. Хрущов це розумів, Брежнєв це розумів, а онук «ворогів народу» і автор «гласності» не зміг усвідомити — повна і відверта дискусія щодо радянського минулого зрештою підриває законність радянського режиму в цілому. «Зараз ми бачимо нашу мету наочніше, — говорив він у своєму новорічному зверненні 1989 року. — Це гуманний і демократичний соціалізм, суспільство свободи і соціальної справедливості»[2009]. Навіть тоді він не розумів, що «соціалізм» радянського різновиду стоїть на межі повного руйнування.

Не зміг він і через багато років побачити зв’язку між газетними викриттями епохи «гласності» і падінням радянського комунізму. Горбачов просто не зміг усвідомити, що, відкривши правду про сталінське минуле, неможливо підтримувати міф про велич Радянського Союзу. І в тому, і в тому надто багато жорстокості, крові і брехні.

Та якщо Горбачов так і не зміг зрозуміти своєї країни, то багато інших її розуміли. За двадцять років до того перший видавець Солженіцина Олександр Твардовський відчував силу прихованого минулого і знав, що може зробити з радянською системою відкриття того, що криється у пам’яті. Про це він писав у своєму вірші:

И даром думают, что память

Не дорожит сама собой,

Что ряской времени затянет

Любую быль,

Любую боль;

Что так и так — летит планета,

Годам и дням ведя отсчет…

Нет, все былые недомолвки

Домолвить ныне долг велит[2010].

Епілог

ПАМ’ЯТЬ

А убивці? Убивці ще доживають…

Лев Разгон. Невигадане.[2011]

На початку осені 1998 року я їхала пароплавом через Біле море — з Архангельська на Соловецькі острови. То був останній літній рейс: від середини вересня, коли північні ночі починають довшати, пароплави по цьому маршруту вже не ходять. Море стає надто бурхливим, а у воді плаває занадто багато льоду для коротких туристичних рейсів.

Можливо, кінець навігації робив подорож веселішою. Чи, може, пасажирів хвилювало просто саме те, що вони у відкритому морі. Хай там як, але в їдальні панував радісний настрій. Було багато тостів, багато жартів, теплих слів на адресу капітана. Мої товариші по столу, дві пари середнього віку з військово-морської бази, розташованої далі на узбережжі, здавалося, настроєні добре провести час.

Спочатку моя присутність тільки додавала до загального веселого настрою. Не кожного дня можна побачити справжню американку на старезному пароплаві-поромі посеред Білого моря — і ця дивина пасажирів тільки веселила. Вони розпитували, чому я говорю російською, що я думаю про Росію, чим Росія відрізняється від Америки. Проте коли я розповіла їм, що я роблю в Росії, вони стали не такі веселі. Американка-турист, що для задоволення оглядає Соловецькі острови, гарні пейзажі і старий монастир — то одна річ. Американка, яка їде на Соловецькі острови, щоб подивитися на залишки концентраційного табору — дещо інша.

Один чоловік почав ставитися до мене вороже. «Чому ви, іноземці, звертаєте увагу тільки на те, що в нашій історії було потворного? — хотів дізнатися він. — Навіщо писати про ГУЛАГ? Чому не писати про наші досягнення? Ми — перша країна, що запустила людину в космос!» Під «ми» він мав на увазі «ми, радянські». Радянського Союзу вже сім років як не було, але він все ще вважав себе громадянином СРСР, а не Росії.

Так само напала на мене і його дружина. «ГУЛАГ більше не має значення, — сказала вона мені. — У нас зараз інші проблеми. У нас безробіття, злочинність. Чому ви не пишете про справжні наші проблеми, а пишете про те, що було багато років тому?»

Під час цієї неприємної розмови друге подружжя мовчало; чоловік не висловлювався з приводу радянського минулого. Однак якоїсь миті мене підтримала дружина. «Я розумію, чому ви хочете знати про табори, — м’яко сказала вона. — Цікаво знати, що відбувалося в минулому. Я б хотіла знати більше».

У моїх наступних поїздках по Росії я знову і знову зустрічала ці чотири типи ставлення. Поширеною реакцією було «це не ваша справа» і «це не має значення». Мабуть, найчастішим було мовчання — чи відсутність жодної думки, знизування плечима. Та були й люди, які розуміли, чому важливо знати про минуле, які хотіли дізнатися більше.

Насправді, доклавши певних зусиль, у сучасній Росії можна багато дізнатися про минуле. Не всі російські архіви закриті, і не всі російські історики займаються чимось іншим: уже сама ця книжка свідчить про те, що нової інформації дійсно багато. Історія ГУЛАГу також стала предметом громадської дискусії у деяких колишніх радянських республіках і країнах радянського блоку. У кількох країнах — як правило, в тих, які пам’ятають себе жертвами, а не учасниками терору, — меморіали і громадське обговорення набули справді великого значення. Литовці перетворили колишню будівлю КГБ у Вільнюсі на музей жертв геноциду. Латиші перетворили старий радянський музей «латиських стрільців» на музей окупації.

У лютому 2002 року я побувала на відкритті нового музею в Угорщині, розташованого у приміщенні, де у 1940–1945 роках була штаб-квартира угорських фашистів, а в 1945–1956 роках — штаб-квартира таємної поліції угорського комуністичного режиму. У першій залі музею на одній стіні розміщено телевізійні екрани, на яких транслюється фашистська пропаганда. Інша стіна телевізійних екранів показує комуністичну пропаганду. Це миттєво справляє потужне враження, як це й задумувалося, а решту музею організовано в цьому самому ключі. Фотографії, звук, відео і дуже мало слів розраховані на молодих людей, які не пам’ятають жодного з режимів.

На відміну від цього в Білорусі відсутність меморіалу стала великою політичною проблемою: влітку 2002 року президент з диктаторськими замашками Олександр Лукашенко все ще продовжував публічно обстоювати намір будівництва автомобільного шляху через місце масового вбивства 1937 року поблизу Мінська. Його заяви спонукали до дій опозицію і викликали велику дискусію в суспільстві щодо минулого.

У самій Росії також є не дуже численні неформальні, напівофіційні і приватні пам’ятники, зведені дуже різними людьми й організаціями. У московському «Меморіалі» зберігається архів усних і писаних спогадів; тут є також невеликий музей, у якому серед іншого зберігається і чудова колекція творів мистецтва в’язнів. Московський музей Андрія Сахарова теж проводить виставки і експозиції про сталінське минуле. На околицях багатьох міст — Москви, Санкт-Петербурга, Томська, Києва, Петрозаводська — місцевими осередками «Меморіалу» та іншими організаціями було споруджено монументи на місцях поховань жертв масових убивств 1937–1938 років.

Здійснюється й інша, більша робота. Воркутинські шахти, які колись були лагпунктами, позначені хрестами, статуями й іншими пам’ятниками — їх поставили