Енн Аппельбаум - Історія ГУЛАГу

литовці, поляки і німці — жертви воркутинських таборів. Міський краєзнавчий музей у Магадані має кілька зал, присвячених історії ГУЛАГу; тут є навіть табірна сторожова вежа. На пагорбі, що височить над містом, стоїть пам’ятник загиблим на Колимі роботи знаменитого російського скульптора; пам’ятник символізує усі численні долі, які могли їх спіткати. У залі в Соловецькому монастирі, який сам тепер перетворено на музей, виставлено листи і фото в’язнів, архівні документи; на острові є алея, посаджена в пам’ять про загиблих соловецьких в’язнів. У центрі столиці Республіки Комі Сиктивкара місцева влада разом з місцевим осередком «Меморіалу» побудували каплицю. Всередині записано кілька імен в’язнів, вибраних таким чином, щоб показати багатонаціональність ГУЛАГу: литовці, корейці, євреї, китайці, грузини, іспанці.

У віддалених місцях часом можна натрапити на дивовижні несподівані пам’ятники. На голому пагорбі неподалік міста Ухти, колишнього центру Ухтпечлагу, стоїть залізний хрест на вшанування пам’яті про масове вбивство в’язнів. Для того, щоб його побачити, мені треба було їхати майже непрохідною від болота дорогою, йти пішки повз будівництво і перелазити через залізничну колію. І навіть після цього до пам’ятника було ще надто далеко, щоб прочитати на ньому написи. Проте місцеві активісти, що звели цей пам’ятник, світилися від гордості.

У кількох годинах автомобілем від Петрозаводська стоїть ще один схожий пам’ятник — біля села Сандормох. Чи, мабуть, в даному випадку неправильно називати це «пам’ятником». Хоча тут є меморіальна дошка. Як є і кілька кам’яних хрестів, зведених поляками, німцями та представниками інших національностей. Сандормох — тут 1937 року розстрілювали в’язнів Соловецького табору, зокрема тут загинув священик Павло Флоренський — пам’ятний своїми дивовижно зворушливими саморобними хрестами і окремими пам’ятниками. Через відсутність записів щодо того, хто саме тут похований, кожна сім’я навмання вибрала собі для вшанування свій штабель кісток. Родичі жертв прикріпили на дерев’яних стендах фото своїх давно загиблих родичів, дехто по боках викарбував епітафії. У сосновому лісі, що виріс на місці вбивства, розкидані стрічки, пластмасові квіти та інші атрибути кладовища. Сонячного серпневого дня, коли я тут побувала — відзначалася річниця вбивства, приїхала делегація з Санкт-Петербурга, — літня жінка розповідала про своїх батьків, розстріляних тут і тут же похованих, коли їй було сім років. Поки вона змогла приїхати до них на могилу, пройшло ціле життя.

Інший великий меморіал розташований поблизу міста Перм. На місці колишнього лагпункту сталінських часів Пермь-36, який пізніше став одним з найсуворіших політичних таборів 1970–1980-х років, група місцевих істориків створила повномасштабний музей, єдиний розміщений у колишніх табірних бараках. Власними силами ці історики відбудували табір, бараки, стіни, колючий дріт і все інше. Вони навіть створили тут маленьке лісозаготівельне підприємство, використовуючи табірні заіржавілі закинуті машини, щоб заробляти на музей. Хоча їх не дуже підтримала місцева влада, їм вдалося залучити фінансування із Західної Європи й Америки. Зараз вони працюють над втіленням великих планів — відновлюють 25 будівель, у чотирьох з яких має розміститися великий Музей репресій.

Та водночас у Росії, країні, яка звикла до величних воєнних меморіалів і величезних урочистих державних поховань, ці місцеві і приватні ініціативи здаються незначними, розпорошеними й неповними. Більшість росіян, ймовірно, про них взагалі не знають. І не дивно: через десять років після розпаду Радянського Союзу Росія, країна, що успадкувала від СРСР дипломатію і зовнішню політику, його посольства, його борги і місце в ООН, продовжує поводитися так, начебто їй не дісталася у спадок історія Радянського Союзу. Росія не має державного музею, присвяченого історії репресій. Не має Росія і державного місця жалоби, монумента, який був би офіційним визнанням страждань жертв і їхніх сімей. У 1980-ті роки проводилися конкурси планів такого монумента, але з цього нічого так і не вийшло. Товариству «Меморіал» вдалося тільки привезти з Соловків — де починався ГУЛАГ, камінь і поставити його в центрі площі Дзержинського напроти Лубянки[2012].

Проте важливішим за брак пам’ятників є брак поінформованості суспільства і усвідомлення громадськістю. Часом здається, що величезні почуття і пристрасті дискусій горбачовської епохи просто зникли разом з Радянським Союзом. Так само раптово зникли розмови про справедливість до жертв. Хоча про це багато говорилося в кінці 1980-х років, російський уряд ніколи не притягував до суду навіть тих, хто дійсно відповідав за катування і масові вбивства. На початку 1990-х років один учасник масового вбивства польських офіцерів у Катині ще був живий. Перед його смертю у КГБ провели з ним бесіду, його просили пояснити, яким чином — технічно — проводилися ці вбивства. В рамках жесту доброї волі плівку із записом цієї розмови було передано аташе з питань культури посольства Польщі. Ніхто ніколи навіть не говорив, що того чоловіка потрібно було б судити — в Москві, Варшаві чи в якомусь іншому місці.

Звісно, суди не завжди є найкращим шляхом, яким можна прийти до примирення з минулим. Після Другої світової війни у Західній Німеччині до суду було притягнуто 85 тисяч нацистів, проте засуджено з них було менш як сім тисяч. У цих трибуналах процвітала корупція, дуже великий вплив на них мали особиста неприязнь і сварки. Сам Нюрнберзький процес був прикладом «справедливості переможця», заплямованої сумнівною законністю і неоднозначними рішеннями; не в останню чергу причиною цього були радянські судді, які краще за будь-кого іншого знали про відповідальність своєї сторони за масові вбивства.

Але крім судів існують і інші методи віддати належне злочинам минулого. Можна, наприклад, створити «комісії встановлення істини», як це було зроблено у Південній Африці, які давали змогу жертвам офіційно і прилюдно розповісти про пережите, зробити злочини минулого предметом громадського обговорення. Існують офіційні розслідування — у Великобританії таке розслідування 2002 року проводилося парламентом з приводу обставин масового вбивства «кривавої неділі» у Північній Ірландії, що відбулося 30 роками раніше. Існують урядові розслідування, урядові комісії, публічні вибачення — але російський уряд ніколи не розглядав жодного з цих варіантів. Крім короткого безрезультатного «суду» над Комуністичною партією, в Росії не було жодних заходів, що мали б на меті відкриття правди про минуле, жодних парламентських слухань, жодних офіційних розслідувань масових вбивств чи таборів в СРСР.

Результат: через півстоліття після закінчення війни німці все ще регулярно обговорюють питання компенсацій жертвам, вшанування пам’яті і нових інтерпретацій історії періоду нацизму, та навіть питання, чи мають німці, що належать до молодших поколінь, нести на собі провину за злочини нацистів. Через півстоліття після смерті Сталіна в Росії немає жодних подібних суперечок, тому що пам’ять про минуле не стала живою частиною суспільної свідомості.

У 1990-х роках тривав процес