Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

Лише тоді я схаменувся, наче прокинувся у труні. І від тієї притомності я пригадав собі, чого мене колись навчив той ватаг, котрий із зимарки забрів з худобою у сніги перед самим Різдвом. Рятував худобу, як міг, але осліп від білизни. Навчив мене, що потрібно промити очі сечею. Аби прозріти. Це відомо. Тож я промив і тоді, і зараз іноді промиваю, коли морок збирається повернутись на очі. Лише коли я прозрів, мені захотілося спати, заснути навіки. Але нічого немає за дармо. Я шукав тих по скелях, шукав серед снігового пилу і снігових брил із розбитого зсуву, зрештою, шукав вже зовсім унизу. Я знайшов усіх, тільки Мандата не міг знайти. Він, видно, вліз у якусь брилу льоду і вона його забрала, сховала. Головний Сміх заховався назавжди. Я всіх поскладав покотом, ходив навколо, розбивав брили і завали льоду — намарно. Навіть кричав, бо хтозна, а може? Я верещав: «Петриську! Мандат! Побратиме!». Ого! Лише відлуння зі скель відгукувалися мені, і сміялись теж, неначе сам наш Петрисько засміявся в останній раз. Хоч вже без сил, хоч накарачках, я доліз до села на Зелене аж під вечір. Наступного дня люди прийшли зі мною на гору з лопатами, допомогли мені, занесли тіла під церкву.

Потім розповідали, що загинуло дев’ятеро. Це неправда. Тільки восьмеро, про це треба пам’ятати. Бо я один уникнув. Я вартував здавна, відганяв це примівками…

Священик знітився, підвівся різко у пориві, потім відразу ж сів. Опанував себе, заволав:

— Бог може все! Написано ж: Ти розбив голови драконів і розчавив голови Левіатана.

Андрійко задумався, переривчасто мимрив:

— Тож я думаю собі так — що ж може такий, як я? Але якби преосвященний владика до того висвятив би своєчасно, одну за одною, всі гори і прокляв чортівню, не було б такої втрати.

Священик зірвався з лави:

— Що ж це вам стрілило в голову? Якщо преосвященний митрополит висвятить усі гори, то вже не буде снігових засов?

— Засови засовами, але вже не буде гуляти чорт-Левіатан, ані не полюватиме на християн, — Андрійко зітхнув: — А якщо б там в його животі був пророк, чи принаймні священик, то звільнив би.

Священикові важко було всидіти на місці, тим більше він довго не витримував і поза домом. Розмовляв з Андрійком до пізньої ночі, втішав його, але сам тієї ночі спав ще гірше, ніж попередньої. Спека перегрітої хати зварила його. Спокій затишку його обтяжував. А ще гірше, що якийсь кашель і духота тиснули йому на груди. Важкий сон розбудив його вдосвіта. Андрійко наполегливо затримував, а священик йому пояснював:

— Тут у вас добре, бо на краю світу, але своя хата — це своя шкіра. Знаєте ту байку, як старому чортові захотілося людської шкіри, а потім задушився у ній. Так і це. І ще й сон страшний мені приснився, треба втікати. Якась облава. Як пси зайця, переслідували мене затяті кредитори і незаплачені рахунки. Що я тут вивільнюся, то вони там наскочать — гузя! Не можу собі пригадати, щоб я колись мав якісь борги, та це, мабуть, якісь гріхи? Душить мене, мені потрібен рух, вітер.

Андрійко занепокоївся, присів на краю печі:

— Сон зрозумілий. Це ніякі не гріхи, це чорти на вас заповзялися. Сидіть у хаті, сьогодні ще не рушайте, отче духовний. Погода занадто парадна і пастка не на злих поставлена.

— Але ж тут немає жодного снігового замету, — відбивався священик.

— Немає? Але Льодова Баба звивається, спокушає світлом. М’яко, весело, а все ж западисто. Будь-де кінь може зсунутися задом у бердо, на саме дно, щонайменше, то ногу зламає.

— Воля Божа, Андрійку, — сказав священик.

Андрійко, як ображений, різко сахнувся, пропасниця сильніше затрясла ним. Він розкричався:

— Така воля Божа? Погубити стількох молодих? Осиротити стількох дітей? Ні! Це чорт! А ви хоч маєте з собою свячену воду? Кропило, олію, кадило і молитовник для прокляття чортів?

Священик гостро перебив:

— Який же я був би священик, якби постійно тремтів перед чортами. Не життя є найважливішим, а те — яке життя.

Андрійко надувся і твердо прибив:

— Не їдьте сьогодні. Не поїдете!

Священик теж відрубав твердо:

— Пішки піду, до вечора кудись дійду. Бог пильнує. — Він встав і сказав: — Помолімося, Андрійку, божий псалміст співав так: «Чим є людина, що так турбуєшся про неї, Господи? Ти зробив її не надто нижчою від ангелів, наділив славою і шаною. Дав ти їй панування над ділами Твоїми, поклав до її ніг усі трави, корови, воли, вівці, польові тварини, птахи у повітрі і риби, і все, що знаходиться на водяних шляхах. О, Господи, яке ж прекрасне ім’я Твоє!».

Андрійко зітхнув, перехрестився і замовк. Незабаром про щось шепотівся з дітьми, неначе у змові. Любко і обидві доньки скулилися перелякано над батьком, весь час поглядаючи на священика. Повчаючи дітей, Андрійко, не зважаючи на пропасницю, викидав із себе пошепки грізні постріли:

— Не допустити їх, путами зв’язати, прогнати…

Священик здогадався, що це магічні настанови на небезпечну дорогу. Розуміючи, які страхи в них пробуджує, він виправдовувався:

— Діти мої, зрозумійте мене. Не гнівайтесь, я мушу їхати, її милість моя жінка дуже хвилюється, а старий святий кіт лементує по цілому будинку, не дає жити.

— Чому святий? — запитав Любко.

— Задля сміху так назвали старого коцура, бо він не покидав мене ні на крок. Навіть по церкві лазить за мною. А коли мене немає, то заводить і м’явкає, не можна витримати.

Священик підвівся, прощався з присутніми. Поривчасто сказав:

— Наказую вам, Андрійку, вигріти пропасницю на печі і то повністю! Лише весною гайда на сонце, хай вигріє!

Андрійко скиглив по слову:

— Думок — моїх — не вигріє, — з голови проростають. Дай вам Боже, отче духовний, сьогодні щасливо доїхати, а весною — я відведу вас на те місце, щоб ви його освятили… А, якщо Бог не дасть, то принаймні сюди на гору по мене приїдете…

Священик зрозумів.

— Соромтеся, Андрійку, Господь до вас проявив стільки ласки, то мусите жити. Та й ви ще хлопчисько напроти мене.

— Хлопчисько? Мене надто обтяжує на плечах той тягар. Такі молоді пішли намарно, то для чого ж я тут?

Священик задоволений, що його не затримують, пожвавився, голосно засміявся:

— Чоловіче, а для чого я тут? Старість — це письмо в оба боки, ласка — це так, але головне випробовування — це ще більше. Ті — своє показали, не злякалися, тепер їх видно наскрізь до сонця. Які ж вони прозорі!