Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

class="book">— Ясно. — Ільїн добре зрозумів, що стояло за сказаними з притиском словами: «Вам усе ясно?»

— Учора ввечері нагадував відділові кадрів, — вів далі Туманян, — обіцяли сьогодні прислати вам заміну Насонову. Очевидно, вже в дорозі. «Отже, будемо знову з начальником штабу», — подумав Ільїн, поклавши трубку. Та головні його думки були звернені зараз на інше — на те, що стояло за словами Туманяна про систему вогню.

Досі кілька днів підряд чекали оточених німців на всьому фронті дивізії, заганяли їх у глибину лісів, у дедалі вужчий котел. А сьогодні, виходить, ухвалено рішення чекати їх з іншого боку — за лісовим масивом.

І можна сподіватися, що надвечір німці почнуть виходити на нас — де їм подітися? А якими їх побачимо — з білими прапорами чи з «фердинандами», — цього про німців наперед ніколи не знаєш. Звідси й вимога — бути насторожі.

Усю наступну годину Ільїн розмовляв по телефону з комбатами, а потім уточнював з командиром доданого артилерійського полку та зі своїм начальником артилерії різні варіанти організації вогню на тих ділянках, де німці найпевніше можуть вискочити з глибини лісу.

Командир артилерійського полку поїхав після цього на вогневі позиції: непокоївся, як з боєприпасами; обіцяли подати на ранок, але ще не подали. А свій полковий артилерист майор Веселов, що майже завжди був разом з Ільїним, під рукою, й тепер залишився з ним.

Першочергові справи було зроблено, і Ільїн вагався, але цього ніяк не видно було з його обличчя. Його тягло обійти батальйони, подивитись, як там у них. Зв’язок зв’язком, а особисте спілкування з підлеглими теж вид зв’язку, якого нічим не заміниш. Проте одразу ж після телефонних розмов з усіма комбатами йти перевіряти їх було зарано. Він і сам не любив, коли начальство, тільки-но віддавши йому наказ по телефону, одразу ж сипалося на голову: ну як, чи зробив усе, що наказано? Називав це «нуканням».

Високо над головами в повітрі пройшла пара ЯКів.

Пройшли і зникли над лісом з тонким далеким звуком.

А взагалі наша авіація останні три дні майже не діяла над котлом. Усю кинули вперед, на захід. За зведенням уже й Барановичі взяли, і Новогрудок, і у Вільнюсі другий день вуличні бої.

Якщо взяти прямо на захід, просуваючись у такому самому темпі, через два-три дні будемо в Польщі. Там і авіація! А тут, вважається, й без неї доробимо…

Винищувачі пройшли, і знову стало тихо, тільки з того боку котла долинав гуркіт артилерії, якої ні Ільїн, ні Веселов майже не помічали: звикли.

— Ну й деньочок! — сказав Веселов, з-під долоні позираючи на сонце. — І стріляти, й спостерігати добре. А пам’ятаєте, Миколо Івановичу, як узимку наступали, в ту завірюху сімнадцятого-вісімнадцятого?..

Ільїн пам’ятав ту завірюху сімнадцятого і вісімнадцятого. Завірюха була справді незвичайна. За п’ять хвилин — де солдат, там кучугура.

— Ви наказуєте нам посилити вогонь, лаєте за неточну пристрілку, а ми на вогневих мучимося, сніг просто лопатами кидає в стволи мінометів! Уже так приловчилися, що четверо тримають плащ-палатку, а один у цей час міну підносить. Плащ-палатку заберемо, міну в ствол — і постріл! І знову плащ-палатку тримаємо… А за такої погоди, як тепер, чого не стріляти, — сказав Веселов і додав, що вчора звели докупи всі донесення за два тижні боїв; виходить: тільки своя полкова артилерія, не рахуючи доданої, завдала німцям відчутних втрат — до тисячі вбитих і поранених!

Ільїн невдоволено махнув рукою. Не любив таких підрахунків.

— Якщо всі ваші реляції — скільки вбили й скільки поранили — зібрати, — всієї Німеччини не вистачить. А за їхніми реляціями — всієї Росії! На папері все-таки легше вбивати, ніж у натурі. Тим більше вам, артилеристам.

У вас хто на землю ліг, той і помер. А він ще потім устав і воювати пішов. Взяти хоча б мене самого: скільки разів за три роки війни німці, за їхніми реляціями, мене вбили і тим більше поранили. А я все воюю. І не поранений навіть.

— Сплюньте, — сказав Веселов.

— А я не забобонний.

— Анітрохи?

— Анітрохи. Забобонність є прикриття боягузтва.

Боїшся, що тебе вб’ють, — так і скажи! А до чого тут — з якої ноги встав, з лівої чи з правої, — німець все одно цього не знає, коли по тобі б’є.

Розмова про забобони на цьому скінчилась. Коли якась тема йому не подобалась, Ільїн одразу ставив на ній крапку і переходив на інше. Так і тепер перейшов від забобонів до матеріальної частини, сказав, що війна з матеріальною частиною робить те саме, що з людьми. Те, що вважалося придатним, а на ділі не виправдало себе, відсувається на другий план, а справді добре висувається на перший. Скажімо, взяти ротні міномети: раніше без них, вважалось, ані кроку, а тепер відмовились од них — не виправдали себе, слабкі. Граната кращий наслідок дає, ніж ця міна! А батальйонні міномети, вже не кажучи про полкові, ті справді показали себе зброєю, з якою сміливо йдеш скрізь і всюди…

Вони чимало днів працювали без відпочинку, а тепер от сиділи, відпочивали, але при цьому все одно говорили про свою роботу, бо зброя була невід’ємною частиною цієї роботи, їх знаряддям. Без нього можна зробити одне, а з ним — зовсім інше. Та в знарядді, яким вони користувались, була одна особливість: від того, яке воно і скільки його, залежали не тільки наслідки роботи, а й життя.

— Все-таки у вас, у артилеристів, особовий склад довше зберігається, — сказав Ільїн, згадавши, що разом з Веселовим воює вже другий рік, а командири стрілецьких батальйонів у полку за цей час усі до одного змінились.

Так вийшла назовні та думка про ціну людського життя, яка з самого початку незримо була наявна в їхній розмові про свою зброю.

Розмову цю перервав дзвінок.

— Чекайте біля трубки, будете розмовляти, — сказав телефоніст на проміжній, і Ільїн почув далекий голос Артем’єва.

— Здрастуйте, Ільїн. Як справи?