Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

рації, обстановка плутана, але Ільїн подумав собі, що на місці Артем’єва і добрався б, і попрощався…

Туманян, як тільки став командиром дивізії, приїхав у полк і сказав, що хоче взяти Насонова до себе начальником штабу. Що скаже на це командир полку?

Ільїн згодився не тому, що так уже поспішав розлучитися з Насоновим; саме в ході боїв, коли всі в одній упряжці тягли, вони краще ставились один до одного, ніж у дні затишшя, відкидали особисте набік. Згодився тому, що вірив у себе і два-три дні побути без начальника штабу вважав випробуванням, яке витримає. Ще раз доведе й іншим, і собі, на що здатний. Але не забув, звичайно, використати обстановку, попросив, щоб нового начальника штабу дали якнайшвидше і підібрали сильнішого.

Про Синцова при цьому подумав, але не згадав уголос. Не сподобалось, що Синцов раптом опинився в ад’ютантах у Серпіліна. Нехай кого дадуть, того й дадуть.

Буде сумлінний і до того ж не боягуз — порозуміються.

Все одно, поки в бою не помацаєш, не дізнаєшся який.

Дівчат і то заочі не сватають, хочуть особисто пересвідчитись.

Ільїн подумав про жінок. За два тижні боїв жодного разу не думав, а зараз подумав. Потягнувся на сіннику й підхопився.

В сусідньому наметі хтось знову дзвонив по телефону. «Зраділи, що зв’язок добре працює», — всміхнувся Ільїн.

Дудкін знову відповів: «Спить». Тричі повторив своє «Єсть, усе зрозуміло!» — і поклав трубку.

Ільїн невдоволено подивився на пропотілу брудну сорочку, в якій спав. Стягнув її через голову і, залишившись у самих трусах, до хрускоту в плечових суглобах кілька разів крутонув руками.

Знову почувся голос Дудкіна. Тепер дзвонив комбат три. Що там у нього? Якби нічого не було, не дзвонив би!

— Зараз, — гукнув Ільїн. Хотів вискочити з намету як був у трусах, але спинився, сів на сінник і почав намотувати онучі; на плащ-палатці, поряд з сінником, лежали й чисті онучі, й випрана сорочка.

Ільїн соромився на людях своїх кощавих голих ніг і взагалі свого голого тіла, хоч і мускулястого, дужого, але по-юнацькому худого. Коли того разу роздягся і поплив через річку, забув про це, бо знав про себе, що добрий плавець. А коли хтось добре щось уміє, люди не зважають на те, який він — здоровий чи худий. Але зараз пам’ятав, що худий, і вийшов з намету, тільки взувши чоботи й заправивши в бриджі брудну натільну сорочку. Чистої не надягнув — це потім, коли помиється.

Комбат три доповідав про подію. Німець з комітету «Вільна Німеччина», який уже кілька днів був у них в полку, а сьогодні на ніч залишився в третьому батальйоні, пішов на світанку в ліс із своїм рупором і з лейтенантом із сьомого відділення, як вони й раніше ходили, закликати здаватися. Їм назустріч вийшли два офіцери — гауптман і обер-лейтенант. Гауптман пішов уперед, а обер-лейтенант затримався. І коли гауптман підійшов зовсім близько, порішив його в спину з парабелума, а німця з «Вільної Німеччини» поранив.

— Це ви прогавили — не прикрили його! — спересердя дорікнув Ільїн.

Комбат три почав із вступу, а коли починають із вступу — справи кепські! Починають з того, що поранений, а кінчають тим, що помер. А того німця наказано було берегти.

— Ми прикривали, — виправдувався комбат. — Троє автоматників пішли з ними. Але вони далеко заглибились…

— Не тягніть. В якому стані поранений?

Понад усякі сподівання, виявилося, що поранений у доброму стані. Поранення в голову, але дотичне, вже наклали пов’язку. А річ у тому, що німець відмовляється йти до медсанбату, хоче провадити й далі свою роботу.

— Нехай провадить, — дозволив Ільїн і, поклавши трубку, подумав про німця, що робота в нього — не дай боже! Тільки й чекай, коли застрелять. Сьогодні — дотичне, а коли б хоч трохи схитнув головою — дірка в лобі.

Злість, яку під час війни Ільїн відчував до всіх німців узагалі, суперечила його вихованню в дитинстві й за юних літ. З цього виховання випливало, що добрих чи поганих народів не буває; всі народи однаково добрі. А логіка війни засвідчувала інше: всі німці погані, і кожен з них, якщо ти його не вб’єш, сам уб’є тебе. Війна штовхала на злість до всіх німців підряд.

Та, незважаючи на всю злість, яку давно й звично відчував до німців Ільїн, щось усередині в нього чинило опір цьому почуттю, шукало виходу. І подив перед безстрашністю цього німця з комітету «Вільна Німеччина» був для Ільїна немовби раптовою нагодою знайти вихід з глухого кута. Він радів з того, що є отакий добрий німець, якого він бачить на власні очі й який підтверджує для нього щось важливе, напівзабуте за війну, але всетаки існуюче.

Поговоривши з комбатом три, Ільїн спитав Дудкіна, хто дзвонив, поки він спав.

Перший дзвінок, виявляється, був із штабу армії.

Дзвонив начальник штабу.

— За його дорученням чи сам? — перепитав Ільїн.

— Сам.

Ільїн хотів був вилаяти Дудкіна за те, що не збудив, але стримався від несправедливості. Дудкін діяв, як наказано: доповідав, що спить, і питав: будити чи ні?

А що робити, коли подзвонить начальник штабу армії, не могло бути передбачене. Нема за що й лаяти!

— Не наказував подзвонити йому? — спитав Ільїн.

— Нічого не наказував. Сказав: нехай спить. А командир дивізії наказав, щоб ви йому подзвонили о сьомій п’ятнадцять. «Щедрий чогось сьогодні наш Туманян, — здивувався Ільїн. — Дав усе-таки п’ятнадцять хвилин на побудку й туалет!»

Встигнувши помитись і навіть випити склянку чаю з окрайцем хліба, посипаним цукром-піском — улюблені з дитинства ласощі, Ільїн подзвонив Туманяну.

Туманян почав з того, що завдання поки що залишається попереднє: опоряджатися, лишаючись у тому самому розташуванні.

— Перевірте ще раз усю систему вогню. Які можливості для його швидкого перенесення на різні напрями перед вашим переднім краєм. Вам усе ясно?