Елізабет Костова - Історик

мадам професоре. Гадаю, що тепер він боятиметься вас обох, адже ви знайшли його, коли нікому досі це не вдавалося.

Хелен мовчала, і мені не подобався сумнів у її очах. Селім Аксой і місіс Бора з особливою ніжністю подивилися на неї. Мені здалося, що вони думали, як я дозволив їй потрапити в таку небезпечну ситуацію, навіть якщо нам обом пощастило вижити.

Тургут обернувся до мене.

— Мені дуже жаль вашого друга Россі. Я так хотів познайомитися з ним.

— Я певен, ви сподобалися б один одному, — щиро сказав я, беручи Хелен за руку. Її очі завжди наповнювалися слізьми, коли мова заходила про Россі. І зараз вона відвернулася, щоб приховати зрадливий блиск.

— І ще б мені хотілося познайомитися із професором Стойчевим, — Тургут знову зітхнув і поставив чашку з кавою на мідний столик.

— Це було б чудово, — я посміхнувся, уявляючи, як двоє вчених обмінюються думками. — Ви зі Стойчевим могли б чимало повідомити один одному з історії Оттоманської імперії й Балкан. Можливо, колись ви ще зустрінетесь із ним.

Тургут похитав головою.

— Я так не думаю. Між нами високий і колючий бар’єр, як раніше між царем і пашою. Але якщо ви будете якось говорити з ним або писати йому, у будь-якому разі передавайте йому від мене вітання.

Це було легко пообіцяти.

Селім Аксой попросив Тургута щось запитати в нас, і Тургут уважно вислухав його.

— Нам цікаво, — сказав він, — серед усієї тієї небезпеки й хаосу чи не побачили ви книгу, що описав Россі, — здається, «Житіє святого Георгія»? Болгари забрали її в Софійський університет?

Сміх Хелен міг бути дитячим, якщо він ішов від душі, і я ледве стримався, щоб не поцілувати її при всіх. Вона майже не посміхалася з того часу, коли ми пішли від могили Россі.

— Вона в моєму портфелі, — відповів я. — Зараз.

Тургут був настільки вражений, що лише за хвилину згадав про свої обов’язки перекладача.

— І як вона туди потрапила?

Хелен мовчки посміхалася, тому пояснював я:

— Я не думав про неї, поки ми не повернулися в софійський готель.

Ні, я не міг сказати їм всю правду, тому розповів їм пристойну версію.

Уся правда полягала в тому, що коли ми нарешті залишилися наодинці в кімнаті Хелен, я обійняв її, поцілував її хвилясте темне волосся, пригорнув до себе, незважаючи на наш брудний одяг, як свою другу половину (відсутня Платонова половина, подумав я) — і тоді відчув не тільки полегшення, що ми обоє вижили і можемо обійнятися, не тільки красу її форм і ніжний подих на моїй шиї, — крім цього, було щось нез’ясовно неправильне в її тілі, щось недоречно тверде. Я відхилився, пильно подивився на неї й побачив її хитру посмішку. Вона приклала палець до губ. Це було всього лише нагадуванням: адже ми обоє знали, що нашу кімнату прослуховують.

Наступної миті вона поклала мої руки на ґудзики своєї блузки, що була брудною й зім’ятою після наших пригод. Я розстебнув блузку й зняв її, боячись навіть і подумати про те, що там було. Я вже казав, що нижня білизна жінок у ті роки було набагато складніша, із секретними стрічечками й гачечками, дивними відділеннями — така собі внутрішня збруя. Під нею загорнена в хустку й зігріта тілом Хелен лежала книга: не величезний том, як я уявив собі, коли слухав Россі, а досить маленька книга, що могла 6 поміститися в мене на долоні. Це була дерев’яна, у шкірі, прикрашена золотом, смарагдами, рубінами, сапфірами, лазуритом, перлами книжка — наче невеличке небесне склепіння з коштовностей на честь особи святого у центрі. Його тонкі візантійські риси здавалися начебто намальованими кілька днів тому, а великі сумні очі мисливця на дракона ніби стежили за мною. Над ними гарною аркою здіймалися брови, ніс був прямий і довгий, а рот склався у суворій і сумній посмішці. Портрет відзначався повнотою, округлістю, реалізмом, якого я ніколи раніше не бачив у Візантії. Він мав вигляд давнього римлянина. Якби тоді я не був уже закоханий, то міг би сказати, що це було найкрасивіше з облич, які я будь-коли бачив: людське й водночас божественне — або божественне й одночасно людське. Навколо коміра його ряси були написані слова.

— Грецька, — сказала Хелен, майже у саме вухо, — святий Георгій.

Усередині були маленькі пергаментні сторінки в неймовірно гарному стані, вони були рясно всіяні середньовічним шрифтом, і теж грецькою. На деяких сторінках були багаті ілюстрації: святий Георгій встромлює спис у пащу дракона на очах безлічі вельмож; святий Георгій отримує маленьку позолочену корону з рук Христа, який схилився до нього зі свого небесного трону; святий Георгій на смертному ложі, оплакуваний червонокрилими ангелами. Кожна з ілюстрацій була прикрашена якимись неймовірними мініатюрними деталями. Хелен кивнула і, підсунувши губи ще ближче до мого вуха, сказала ледь дихаючи:

— Я не експерт у цьому, але гадаю, що це робили на замовлення імператора Константинополя, а от якого — треба з’ясувати. Це печатка пізніх імператорів.

Так, на звороті обкладинки був намальований двоглавий орел: птах, що дивився назад, у царське минуле Візантії, і вперед — у її нескінченне майбутнє. Але орел був не досить далекозорим, щоб побачити, як зруйнують імперію докучливі безбожники.

— Отже, вона з першої половини п’ятнадцятого сторіччя, — прошепотів я. — Перед завоюванням.

— О, я гадаю, вона значно старіша, — промовила Хелен, ніжно торкаючись печатки. — Мій батько сказав, він сказав… що вона дуже стара. І ти бачиш, що тут емблема Костянтина Порфирорідного. Він був коронований… — вона пошукала усередині, — у першій половині десятого сторіччя. Ще до заснування Бачковського монастиря. Орла, мабуть, додали пізніше.

Я ледве видихнув слова:

— Ти хочеш сказати, що їй понад тисячу років?

Обережно тримаючи книгу в обох руках, я сів поруч із Хелен на ліжко. Жоден із нас не вимовив ані звуку: ми перемовлялися лише очима.

— Стан практично ідеальний. І ти хочеш вивезти такий скарб із Болгарії? Хелен, — поглядом сказав я, подивившись на неї, — ти збожеволіла. А як щодо того, що це належить болгарському народові?

Вона поцілувала мене, забрала в мене книгу з рук і відкрила на першій сторінці.

— Це подарунок мого батька, — прошепотіла вона.

На внутрішньому боці обкладинки була шкіряна кишеня, і Хелен обережно залізла рукою всередину.

— Я хотіла прочитати це, коли ми будемо удвох.

Вона дістала звідти пачку тонкого паперу, густо вкритого рядками машинопису. Потім ми разом мовчки читали болісні записи Россі. Закінчивши, ми не могли вимовити ні слова. Ми плакали. Нарешті