Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

позначила шукане Ренатою село, завмерла на північному сході великого острова. На самому березі моря.

Рената збільшила масштаб і побачила знайому з листа матері назву. А трохи нижче звивистою лінією морського берега — місто Скарборо.

Задумалася, зітхнула. Натиснула під картою на іконку з написом Google Earth і, як у кіно, мапа «посунула» вниз і перетворилася на вид згори, з неба. З дахами будинків, із вулицями, уздовж яких написані їхні назви, з піщаного смугою пляжу вздовж лінії моря.

Рената нахилилася до монітора, щоб ще краще все розгледіти, роздивитися, ніби це вона — величезна й усевидюща — нахилилася над іграшковим англійським селом. На протилежному від моря боці села нерівна, хвилеподібна вуличка провадила до окресленого рівними грубими межами прямокутника. Всередині прямокутника вгадувалися ряди могил. Серед них на чистому майданчику — два високі, порівняно з будинками на сусідній вуличці, дахи.

— Церква і цвинтар! — прошепотіла Рената і ще раз збільшила картинку. Збільшила до максимуму.

Могилки стали трохи більшими, але все одно залишилися занадто маленькими, щоб можна було їх розгледіти.

— Одна з них має бути найгарнішою! — прошепотіла Рената і стала водити поглядом по рядах могилок.

Але всі вони здавалися однаковими.

«Мабуть, цей знімок Google зробив ще до того, як маму випустили», — вирішила вона.

Рипнули двері, й вона підняла перелякано голову, обернулася на звук.

З пройми визирав, мружачись на світло, сонний Вітас.

— Ти чого не спиш? — спитав він.

— Я... батьків знайшла.

Він підійшов. Зупинився за її спиною, не второпавши, глипнув на монітор.

— І де вони? — спитав.

— У Англії. Тато ось тут, — вона пальцем показала на кладовище, — а мама десь поруч. Ти ще тур до Туреччини не купував?

— Сьогодні збирався.

— Не купуй, — попросила Рената. — Полетимо в Англію.

— Звісно, — погодився він. — А у тебе її адреса є?

Рената кивнула на монітор.

— Вона там, у Вітбі. Ми її застанемо біля могили батька. А якщо не застанемо, то залишимо їй на могилі записку з адресою нашого готелю. І вона сама нас знайде.

— Там є готелі? — засумнівався Вітас, не відриваючи погляду від картинки на моніторі.

— Щось знайдемо! Там же море! А біля моря завжди є готелі!

— Гаразд, — схвально промовив Вітас. — Тільки ти йди спати, бо дуже втомилася! А я залишуся і займуся квитками та готелем.

Рената піднялася зі стільця. Поцілувала Вітаса. На її обличчі з’явилася сумна усмішка.

— Про що ти думаєш? Про маму? — спитав Вітас.

Вона кивнула.

— І ще про одне, — додала вона.

— Про що?

— Кукутіс сказав, що Вітаси не вмирають... Як і Йонаси! — в її голосі прозвучало стільки ніжності, що він не втримався й обійняв кохану. Поцілував у вуста. Потім прошепотів:

— Ну, іди вже спати! Вранці я тобі все розкажу — і про час вильоту, і про готель!

Зайшовши в спальню, прикрившись дверима від яскравого світла вітальні, Рената зупинилася перед вікном і знову заплакала. Сльози текли по щоках, крапали на дерев’яну підлогу, розбивалися на дрібні бризки, і частина цих бризок потрапляла на щиколотки, на пальці ніг.

Їй плакалося дивовижно легко. Не могла збагнути, що з нею відбувається. Відчувала себе водночас нещасною і щасливою, переповненою радістю й утомою.

— Годі вже плакати! — прошепотіла дівчина і відступила на крок від вікна. — Усе буде добре.

Витерла долонею сльози зі щік.

Усмішка освітила її обличчя в напівтемряві, неначе зірка, що падала, кинула в їхнє вікно останній свій промінчик і той потрапив Ренаті на вуста.

Епілог. 21 грудня 2017 року. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

Може, і добре, що тільки Барбора із сином змогли приїхати на десятиліття «Шенгенської ночі», яка зробила їх усіх дорослими, змінила їхні долі, підштовхнула до прийняття ризикованих, драматичних і правильних рішень. Але кожна людина сама обирає свою долю. Можливість вибору долі не самому, а удвох із чоловіком, котрий тобі подобається, не завжди вберігає від помилки. Та й що таке помилка, якщо життя людини — це завжди дорога. І спіткнутися можна всюди, де б ти не був.

Рената вийшла надвір віднести їжу Ґуґласу. Під ногами заскрипів свіжий сніг — приємно і дзвінко! І Ґуґлас одразу ж вистрибнув із будки, заметляв хвостом. Кілька днів тому жінка помітила, що пес застудився і гавкіт його став сиплим. Дивно, що Вітас цього не помітив! Але він постійно зайнятий. З того часу, як через брак клієнтів їм довелося закрити «салон собачої краси», Вітас повернувся до своєї основної професії та заснував «Швидку ветеринарну допомогу». Здав на водійські права і, можна сказати, відібрав у Ренати її синій «фольксваген-універсал». Спочатку подарував їй, змусивши продати старий червоний «фіатик», а потім наліпив на обидва боки новенької машини логотип «Швидкої ветеринарної допомоги» і сам сів за кермо. Тепер Рената міркувала, як би викупити свій старий «фіат» назад. Але це навесні, коли розтане сніг і під нестійким литовським сонцем висохне і затвердне доріжка, що тягнеться до гравійки, і сама гравійка, що веде до асфальту. А поки що можна про це просто помріяти й усміхнутися. Добре мати на майбутнє прості, зрозумілі та нескладні для виконання плани!

О десятій ранку Рената постукала в зелені, багато разів фарбовані двері.

— Іду, іду! — долинув із половини дідуся Йонаса голос Юрате.

— Не треба стукати! Просто заходь, — сказала вона, впускаючи доньку. — Це ж твій будинок!

— Це наш будинок, але тут — твоя половина! І ти маєш почуватися тут господинею! — вперто мовила Рената.

— Не можу, — зізналася Юрате і зітхнула. — Мій будинок — у Вітбі, не тут. Тут мені важко!

Рената поглядала на свою матір, яка, як їй здавалося, не старіє. Навіть навпаки — стала набагато молодшою виглядати, ніж на тій світлині, яку надіслала після звільнення з в’язниці. Рената дивилася на неї і не знала, що сказати, як зробити так, аби матір почувалася в Пієнаґалісі так само, як тут почувається Рената, — як у маленькому, особистому та затишному раю, з якого не хочеться їхати, який не хочеться покидати навіть на день.

Юрате ж вела облік днів, які залишилися до її повернення в Англію. Вона намагалася не потрапляти зайвий раз доньці та зятю на очі. Жінка мовчала за вечерею, а снідала й обідала завжди сама на своїй половині. Уже втретє прилітала до дітей на тиждень і завжди поводилася однаково, як сором’язлива гостя.

— Посидиш удень із Йонасом? — спитала Рената.