Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Можемо тільки пожалкувати, що за межами розгляду поважного гурту правників залишився рівень участі українського народу при відрізанні Москвою українських земель у 1924–1925 рр., коли від України, як уже зазначалося, було відшматовано «три території Криму» (Кули–баба, 1992), зокрема й «Краснодарський край повністю» (Коваленко. Сосед... — 1995). Що ж пропонують шановні московські професори, аби якось «виправити помилку»? Ні більше, ні менше — «затримати обмін ратифікаційними грамотами (оце вже дійсно неабияк, а фахово, «по–правничому»! — М. Л.)». А інакше, тобто «без справедливого вирішення кримського питання», — і обов’язково так, як це бачиться з московських кабінетів, — «про справжню дружбу з Україною й мови бути не може». Та колесо історії продовжує свій неспинний біг, анітрохи не переймаючись тими «братніми» залякуваннями...
А тим часом сам «просвітитель», відкинувши геть осоружну маску миротворця й сяк–так приладнавши обшарпаний та побитий, але любий серцю шолом Марса, почав войовничо розмахувати кийком: вже 7 грудня в інформаційно–аналітичній програмі «Время» він заявив, що, попри будь–які чинники, Севастополь «буде належати Росії», пригрозивши при цьому, що це «можна вчинити силою» і що в Росії, мовляв, є «достатньо сили для того, щоб...»
Що ж, як писав наш Кобзар, «нехай скаженіє...» Українська земля й не таких несамовитих ненависників бачила і пережила: від кривавого Петра до моторошного «батька народів» та його поплічників — скільки їх було і де вони!..
35. Міф про «братську безкорисливість» та особливі надії на російських демократів в «українському питанні»
Час від часу доля надавала українцям історичний шанс на відновлення власної державності, та завжди щось ставало на заваді його реалізації. То, як нині модно казати, сумнозвісна українська ментальність: де два українці — там три гетьмани, що спрямовувала увесь запал та енергію на створення, а потім на подолання нескінченних внутрішніх чвар. То майже біологічний антагонізм засліпленої у своїй ненависті до «холопів–схизматиків» польської шляхти, готової поступитися навіть власним оком, аби лиш сусід осліп на обидва (і тут у виграші був все той же третій — така політика призвела зрештою до втрати Польщею державності). То, за висловом Н. Василенко–Полонської, «трагічні обставини», що звели нанівець такі багатообіцяючі для визволення України з–під московської кормиги перспективи походу шведів 1708–1709 рр. То занадто глибока віра зверхників української революції 1917–1919 рр. у добрі наміри «північних братів».
Але ж як було українському інтелігентові (на відміну від переважно простолюду, що був рушійною силою жовтневого заколоту в Росії, в Україні це місце посіла саме непрагматична й довірлива інтелігенція) не повірити, коли він стільки разів чув запевнення у безкорисливості та братерському ставленні до України від кращих речників російської інтелігенції. Зосібна й від такого, здавалося б, знавця російської душі, як Ф. Достоєвський, котрий щиро вірив у «святу» безкорисливість Росії.
Так, у своїй статті, вміщеній у щоденнику за листопад 1877 р., дорікаючи балканським народам за недостатні почуття вдячності до Росії за те, що вона визволила їх з–під Турецької імперії, він, зокрема, пише (1888. — с. 358–360): з часом ці народи «переконають себе в тому, що... Росія, відібравши їх від турків, поглинула б їх негайно, маючи на увазі розширення кордонів та заснування великої Всеслов’янської імперії на підкоренні слов’ян ненаситному, хитрому і варварському великоруському племені». Навряд чи й підозрював великий письменник, наскільки все те, що він подавав як злостиві вимисли недоброзичливців, буде здійснено вже невдовзі радянською Росією, яку, між іншим, сучасні російські дослідники, вже не соромлячись, називають «майже відверто расистською державою» (Бунич, 1997. — т. 3. — с. 15)! І, певно, недарма І. Волгін закінчує своє ґрунтовне дослідження «Колеблясь над бездной. Достоевский и императорский дом» (М., 1998) сповненим песимізму висновком: «Як не гірко це усвідомлювати... сучасна Росія, попри усі наші ритуальні закляття, все більше віддаляється від Достоєвського (як і він віддаляється від неї)...» (Ремизова, 1999. — с. 224). Справді, гірко, та, схоже, вони вже первісно були віддалені одне від одного, а зараз віддаляються все далі...
«Довго, о, довго ще, — журиться Достоєвський, — вони не в змозі будуть визнати безкорисливість Росії та великого, святого піднесення нею прапора найвеличнішої ідеї з тих ідей, якими живе людина... О, звичайно, Росія все ж завжди буде усвідомлювати, що центр слов’янської єдності — це вона, що коли живуть слов’яни вільним національним життям, то лише тому, що цього захотіла й хоче вона, що здійснила і створила все вона...» «Не цій Росії, — ніби відповідає Достоєвському його сучасник, відомий філософ і богослов В. Соловйову статті «Русская идея» (1909. — с. 333), — якою ми її бачимо тепер, Росії... одержимої сліпим націоналізмом та неприборканим обскурантизмом, не їй володіти коли–небудь другим Римом...» Як показала в подальшому безжальна дійсність, і справді — «не їй...»
А Достоєвський тим часом продовжував: «У Росії, як нам усім відомо, і гадки не буде та й бути не повинно ніколи, аби розпросторити за рахунок слов’ян свою територію, приєднати їх до себе політично... Усі слов’яни підозрюють Росію в цьому намаганні навіть тепер, так само як і вся Європа, і будуть підозрювати ще сто літ наперед. Та хай вбереже Господь Росію від цих прагнень, і чим більше вона виявить найповнішої безкорисливості відносно слов’ян, тим певніше досягне об’єднання навколо себе згодом, у віках, сто літ по тому...» Однак, як наочно показали проминулі відтоді 120 років, це не під силу навіть Богові...
«Ці
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обережно: міфи!», після закриття браузера.
