Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

Президії Верховної Ради через 48 днів, протокол V сесії Кіровоградської обласної Ради через два місяці...» і т. ін., то Севастополю — уже цілком «своєму» — дісталося на всю котушку (там само. — Арк. 33–42). Зокрема, в «Записці» наголошувалося, що «в місті Севастополі були допущені значні порушення соціалістичної законності і прав окремих громадян», а також що «є багато проявів хуліганства» тощо.

Як зазначалося, «в місті за 1955 рік було виявлено розтрат державних коштів і розкрадання промислових товарів та продуктів в торгівельній мережі на суму 2,5 млн крб. Так, з 20 перевірених магазинів у 17 виявлено факти систематичного обважування і обмірювання покупців». Та й з громадським порядком (хто б міг подумати — у «закритому» місті, переповненому дисциплінованими військовими моряками!) не все було гаразд: лише впродовж 1955 р. було «притягнуто до адміністративної відповідальності — 3468 чоловік, з них 1185 чол. молоді, в тому числі 350 комсомольців». Загалом за порушення громадського порядку було «накладено штрафів на 20950 чол., підібрано п'яних 5571 чол., в тому числі комуністів — 176 чол. і комсомольців — 412 чол.» Схоже, Київ не збирався миритися з вихватками флотської вольниці, на які «далека» Москва заплющювала очі. Тож на останок ще й пальчиком пригрозили, мовляв, «на це питання», зокрема на те, що «прояви бандитизму, хуліганства і розкрадання соціалістичної власності набрали за останній час у м. Севастополі особливо гострого характеру, належить звернути увагу відповідних республіканських організацій».

Та подібними «накачками» українська влада, звісно, не обмежилася. Вже у липні 1954 р. спеціальною постановою ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР була ухвалена розгорнена програма розвитку економіки і культури Криму в цілому і окремо було розглянуто «пропозиції по завершенню відбудови м. Севастополя та подальшому розвитку міського господарства» (АД: Стенограмма областного... — 1954. — Арк. 4).

Тож із наведених архівних документів добре видно, що, отримавши разом з усім Кримом українську «прописку», Севастополь одразу ж прилучився до проведення державних заходів в Україні. Та, на жаль, здоровий глузд не надто обтяжує лужкових, затуліних та подібних до них: уже невдовзі після згаданої публікації цього «просвітителя» Рада Федерації російського парламенту «з ініціативи мера Москви Юрія Лужкова» ухвалила постанову (Совет Федерации... — 1996), в якій висловила занепокоєність односторонніми діями «української сторони», нібито спрямованими «на відторгнення від Росії частини її території (міста Севастополя)», а також тим, що, мовляв, керівництво України, аби закріпитися «в Севастополі, “прискореними темпами провадить політику його українізації”».

Таким чином, ганебний «домисел» навіть став «міцним засновком» для чергового (на жаль, є всі підстави вважати, що подібне ще не раз повториться в майбутньому) бездумного рішення російських «думців», які, судячи з усього, не схильні робити висновки з власних помилок. Досить згадати сумнозвісне намагання російської Думи надати українському Севастополю «статусу російського федерального міста» (рішення від 9 липня 1993 р.). Уже 20 липня Рада Безпеки ООН, зібравшись на спеціальне засідання, ухвалила заяву голови РБ ООН, що засуджувала рішення російських законодавців. Як наголосив тодішній міністр закордонних справ України А. Зленко (Голос України. — 1993. — 23 липня), досі «ще не було прецеденту, коли Рада Безпеки мала розглянути і кваліфікувати рішення саме законодавчого органу».

А на думку незалежного російського депутата К. Борового, подібні «божевільні заяви Державної думи», якими вона продовжує шокувати Україну і світову спільноту, — то і є «результат постімперського мислення (насправді імперського, бо поки що Російська імперія ще не припинила свого існування, а тільки вчергове змінила його форму. — М. Л.)» (Безгинская, 1996). «Це, — переконаний російський депутат, якому, як і згаданому чехівському героєві Держдума своїми вчинками нагадує події у “божевільні”, — хвороба серйозна», бо «більшість із того, що приймається як політичні рішення, — це те, що може чинити людина, яка перебуває у хворобливому стані».

На жаль, коло хворих на подібну недугу не обмежується стінами російського парламенту чи московської мерії. Навіть тоді, коли запальні небожителі російської Держдуми, дещо угамувавши свій українофобський запал, 25 грудня 1998 р. (після тривалого зволікання) ратифікували нарешті Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між РФ і Україною від 31.05.1997 (так званий Великий договір), а Рада Федерації в середині лютого 1999 р. (теж не одразу) ухвалила документ і Президент Росії Б. Єльцин підписав Федеральний закон про ратифікацію Договору, — у білокам’яній не переводяться охочі ще й ще раз ухопитися за шпиці колеса історії у відчайдушній спробі якщо не спинити, то бодай загальмувати його рух.

Так, у березні 1999 р. на шпальтах московської «Независимой газеты» одна за одною з’явилися дві публікації однакового антиукраїнського спрямування. У першій кандидат історичних наук О. Плотников, озвучивши відому «арію Лужкова» щодо «незаконної передачі» Криму, а надто — Севастополя, пішов далі: розродився «другим “але” Великого договору» (останній, як видно, найбільше дратує цього історика через те, що «підписаний не з народом України», як запевняє автор, «штучно і, безумовно, тимчасово відділеним від Російської федерації», «а з офіційним Києвом, а це не одне й те ж») — разом із «громадськістю, законодавчою й виконавчою владою Краснодарського краю за підтримки депутатів Держдуми» він «ставить питання» про повернення Тузлинської коси.

Ще «донедавна», просвіщає автор, ця вузька смужка землі «належала до складу Темрюкського району Краснодарського краю. Однак в 1941 році коса адміністративно була передана Кримській АРСР», а «після передачі в 1954 р. Криму до складу УРСР Тузлинська коса, природно, стала адміністративно (виділено О. П. — М. Л.) підпорядковуватися Україні». А позаяк «коса через своє географічне положення є своєрідним “Гібралтаром” у цьому районі», — «достатньо (зрозуміло кому... — М. Л.) розташувати на “вузькому лезі” коси, що перегороджує протоку, артилерійську батарею — а виключати це неможливо — і... це може призвести до фактичної втрати РФ контролю над Керченською протокою». Тож, вважає О. Плотников, «відновлення географічного status quo» коси (чи не тільки її?) буде «цілком логічним і обґрунтованим з правової точки зору». І закликає «твердо заявити Україні» про це...

Оскільки друга зі згаданих статей написана аж вісьмома докторами юридичних наук, то не дивно, що вона значно більше насичена юридичною термінологією, ніж попередня. У статті, зокрема, професійно відзначається, що Договір «легалізує незаконну передачу Криму Україні» і