Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

Лужков, варто все ж зазначити, що у своєму емоційному запалі він дещо передає куті меду, безапеляційно звинувачуючи Президії Верховних Рад РРФСР та СРСР у порушенні «провідних положень». Справді, якби питання передачі Криму до складу УРСР обмежилося лише згаданим Указом Президії Верховної Ради СРСР, то законність такого рішення була б сумнівною, оскільки подібні рішення цього постійного робочого органу ВР СРСР, які ухвалюються в періоди між скликаннями сесій, мають бути затверджені (або скасовані) самою Верховною Радою на черговій сесії. Тим більше, коли йдеться про таке важливе і складне питання міждержавних стосунків, як зміна кордонів.

До речі, така зміна кордонів союзних республік — «за взаємною згодою відповідних республік, яка підлягала затвердженню Союзом РСР», — була передбачена як республіканськими Конституціями УРСР (ст. 70) та РРСФР (ст. 70), так і союзною (ст. 78). Отож, за згодою обох республік Президія ВР СРСР видала згаданий Указ, а Верховна Рада СРСР на черговій сесії затвердила його відповідним законом. І далі, згідно з процедурою та ухваленим законом, були внесені необхідні зміни до відповідних статей Конституцій обох республік і Союзу РСР, а вже невдовзі ці зміни на законних підставах були перенесені до нових Конституцій РРФСР, УРСР та Союзу РСР.

Урешті–решт у ст. 71 Конституції РРФСР, ухваленій позачерговою сесією Верховної Ради РРСФР12 квітня 1978 p., Севастополь було вилучено зі списку міст республіканського підпорядкування РРФСР, у якому залишилися лише міста Москва та Ленінград, а у ст. 77 Конституції УРСР, ухваленій позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 20 квітня 1978 p., його, навпаки, було внесено до списку міст республіканського підпорядкування поряд із Києвом.

Насправді все це було вчинено значно раніше — ще зі «старими» Конституціями СРСР, РРФСР і УРСР. Спочатку, згідно з положеннями закону, ухваленого Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954 p., змінили статті 22 і 23 Конституції СРСР, а далі Конституції згаданих республік були приведені відповідно до Основного закону Союзу. Тож Верховна Рада УРСР 17 червня 1954 р. ухвалила закон «Про внесення змін і доповнень у статтю 18 Конституції (Основного закону) Української РСР», який, «у зв'язку з передачею Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР...» постановляв: «викласти статтю 18 Конституції Української РСР (ще «старої». — М. Л.) у відповідності зі статею 23 Конституції СРСР» (Закон про внесення змін... — 1954. — с. 114). Так у складі України з’явилася Кримська область (до речі, цей закон зафіксував також і інші зміни, що відбулися в адміністративно–територіальному поділі УРСР: ліквідацію Ізмаїльської області, утворення Черкаської області, а також перейменування Кам’янець–Подільської області у Хмельницьку — «на ознаменування 300–річчя возз'єднання України з Росією»).

І всі згадані рішення — затверджені Конституціями РРФСР та УРСР, а не «наявністю довідок» — справді, не були ані змінені, ані скасовані «змінами та доповненнями, внесеними законами СРСР від 1 грудня 1988 року, 20 грудня та 23 грудня 1989 року» до Конституції Союзу РСР. Тож нема жодних підстав не погодитися із твердженням пана Лужкова про те, що «нічого не змінили в даному питанні про належність Севастополя й Біловезькі угоди, оскільки в основу поділу було покладено адміністративний поділ, ухвалений в СРСР».

А якщо у когось раптом виникне сакраментальне питання: чи у зв’язку із цим належить українське місто Севастополь Криму, чи воно є таким собі українським «Ватиканом», лише територіально розташованим у Кримській автономії, — цю проблему вирішуватимуть відповідні українські органи, як це і передбачено Конституцією України, а пани лужкови хай сплять спокійно: то — наші проблеми. І як би декого із московських поборників «справедливості» не дратував нині той факт, що «у Севастополі ходять групами в камуфляжах українські гвардійці» (Кублановский, 1998), сьогодні це — історична реальність, сичати на яку — тільки псувати собі нерви...

А проте, хвалити Бога, не всі в московських коридорах влади демонструють таке вражаюче правове невігластво. Ось думка міністра закордонних справ РФ І. Іванова, яку він, опонуючи в цьому питанні Лужкову, озвучив з трибуни верхньої палати російського парламенту Ради Федерації (Стенограмма... — 1999): «Де знаходиться Севастополь? В Україні, і ви чудово це знаєте, й не треба плутати адміністративно–територіальні та бюджетні питання... Куди депутати обиралися від Севастополя?.. До Верховної Ради України. Порушувалося це питання кимось? Не порушувалося... Офіційно заявляю, нема жодних правових підстав повернути Севастополь...»

Московський міністр має цілковиту рацію в усіх наведених тезах, зокрема й щодо того, куди обиралися депутати від Севастополя після передачі Криму. Так, 27 лютого 1955 р. в Україні мали відбутися перші для кримчан вибори до Верховної Ради УРСР четвертого скликання та місцевих Рад депутатів трудящих п’ятого скликання. Ау вересні — жовтні 1954 р. обласні виконкоми надсилали до Президії Верховної Ради проекти створення виборчих округів, підкріплені довідками про кількість населення в них. У проекті, надісланому від Кримської області, передбачено створити в Севастополі три таких округи — Севастопольський–Сталінський, Севастопольський–Корабельний і Севастопольський–Нахімовський, виходячи із загальної кількості мешканців міста 232 тис. (АД: Список избирательных округов... — 1954. — Арк. 42). Та, мабуть, у столиці таку кількість мешканців (у згаданому «Списку» — 232 тис.) визнали для цього замалою, і Севастополю «нарізали» тільки два округи,

Тоді облвиконком терміново досилає в Київ листа із грифом «Таємно» (Севастополь на ту пору — «закрите» місто), в якому повідомляє, що «за уточненими даними в м. Севастополі нараховується 247 тисяч осіб населення». Тому Президію ВР УРСР просять «створити по м. Севастополю три виборчих округи» (АД: Лист Кримського облвиконкому... — 1954. — Арк. 41). Та, як видно з результатів проведених виборів, у проханні було відмовлено, і від Севастополя — по Сталінському й Корабельному округах — до Верховної Ради УРСР були обрані два депутати: А. Коровченко і М. Кулаков (АД: Список обраних депутатів... — 1955. — Арк. 3–23).

А вже через рік Президія Верховної Ради УРСР отримала від інформаційно–статистичного відділу перший аналіз роботи новообраних місцевих (обласних) Рад (АД: Доповідна записка... — 1956. — Арк. 1–132). І якщо критика решти місцевих Рад була практично обмежена загальними фразами на кшталт «окремі облвиконкоми не приділяють достатньої уваги оформленню рішень обласних Рад і протоколів сесій... так, протокол VI сесії Київської міскої Ради одержано в