Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

— Стули пельку! — рикнув начальник і навів на нього пістолет. — Гей, покидьки, наказую вам не сцяти!

Він кричав, намагаючись обдурити щодо того, що вже чудово знав. Вони боялися. Він був на межі паніки, не бажаючи зізнаватися самому собі, що його людей якимось чином роззброїли.

— Тут нема чого боятися! — Він вигукував це сам собі, намагаючись повернути впевненість у тій єдиній царині, де він почувався впевнено — у царині насильства. — Нема чого і нема кого! Я вам покажу! — Він рвучко повернувся і тремтячою рукою вистрелив у Ріардена.

Дехто з охоронців помітив, що Ріарден захитався і схопився правою рукою за ліве плече. Решта в цю секунду дивилися, як револьвер вислизає з руки їхнього начальника і з гуркотом падає на підлогу. Начальник скрикнув, з його зап’ястя струменіла цівка крові. Вже потім усі побачили, що ліворуч в одвірку стоїть Франциско д’Анконія, який досі тримає револьвер із глушителем, націлений на начальника охорони.

Усі схопилися за зброю, але згаяли момент, так і не наважившись вистрілити.

— На вашому місці я б цього не робив, — мовив Франциско.

— Господи! — зойкнув один із охоронців, силкуючись згадати ім’я. — Це… це той чувак, який підірвав усі мідні шахти на світі!

— Так, це він, — сказав Ріарден.

Охоронці мимоволі позадкували від Франциско і, озирнувшись, побачили, що Ріарден досі стоїть на порозі з револьвером у правій руці, а на його лівому — розходиться темна пляма.

— Стріляйте, покидьки! — заволав начальник охорони своїм розгубленим підлеглим. — Чого ви чекаєте? Стріляйте, вбийте їх! — Він оперся однією рукою об стіл, з другої струменіла кров. — Я напишу рапорт на кожного, хто не стрілятиме. Вас самих розстріляють.

— Киньте зброю, — наказав Ріарден.

Семеро охоронців якусь мить стояли нерухомо, не корячись жодному з них.

— Випустіть мене звідси! — закричав наймолодший з них, кинувшись до дверей праворуч. Він відчинив двері й відсахнувся — на порозі з пістолетом у руці стояла Даґні Таґґарт.

Охоронці повільно позадкували до центру кімнати, намагаючись усвідомити, що ж це відбувається, і зовсім втративши відчуття реальності. У присутності цих легендарних персонажів, що вони їх і не мріяли ніколи побачили, охоронці почувалися так, немовби їм наказували стріляти по привидах.

— Киньте зброю, — сказав Ріарден. — Ви не знаєте, навіщо ви тут. А ми знаємо. Ви не знаєте, кого охороняєте. А ми знаємо. Ви не знаєте, чому вам наказали його охороняти. А ми знаємо, чому ми хочемо його визволити. Ви не знаєте, за що боретесь. А ми знаємо, за що боремося ми. Якщо ви помрете, ви навіть не знатимете, за що вмираєте. Якщо ж помремо ми, то знатимемо за що.

— Не… не слухайте його! — заволав начальник охорони. — Стріляйте! Наказую вам стріляти!

Один з охоронці поглянув на шефа, поклав револьвер і, піднявши руки, ступив у бік Ріардена.

— Чорт тебе забирай! — закричав начальник, схопив лівою рукою пістолет і вистрелив у дезертира.

Коли той падав, вікно в кімнаті раптом розлетілося на тисячі уламків: з гілки дерева, як із катапульти, до приміщення влетів високий і стрункий чоловік, який, ледь торкнувшись ногами підлоги, вистрелив у найближчого охоронця.

— Хто ви? — почувся чийсь переляканий голос.

— Раґнар Даннескольд.

У відповідь пролунало три звуки: протяжний панічний вереск, гуркіт чотирьох револьверів, кинутих на підлогу і страхітливе виття: начальник охорони раптово вистрелив собі в чоло.

Коли четверо вцілілих охоронців почали давати лад своїм думкам, вони вже лежали зв’язані й з кляпами в ротах. П’ятий залишався стояти зі зв’язаними за спиною руками.

— Де ув’язнений? — запитав його Франциско.

— Мабуть… у підвалі.

— У кого ключі?

— В доктора Ферріса.

— А де сходи до підвалу?

— За дверима Феррісового кабінету.

— Веди.

Коли вони рушили, Франциско повернувся до Ріардена:

— Генку, з тобою все добре?

— Так.

— Може, відпочинеш?

— Ні, чорт забирай!

З порогу дверей, що вели до кабінету Ферріса, вони поглянули вниз, на марш кам’яних сходів, які спускались униз, і побачили там охоронця.

— Іди сюди з піднятими руками! — наказав Франциско. Охоронець побачив силует рішучого незнайомця і блиск револьвера. Цього було досить. Він скорився. Здавалося, він полегшено виходить з цього вологого кам’яного склепу. Його зв’язали і покинули на підлозі разом з охоронцем, який показав їм дорогу.

Четверо рятівників кинулись униз сходами до сталевих дверей. Діяли і рухалися вони точно та злагоджено. Внутрішні перепони, здавалося, було знищено.

Даннескольд мав інструменти, щоб зламати замок. Франциско перший зайшов до підвалу і за якусь хвильку загородив рукою шлях Даґні, — щоб переконатися, що видовище її не злякає; потім прибрав руку і вона побігла вперед. Увесь обмотаний дротами, Ґолт підняв голову і кинув на них вітальний погляд.

Даґні впала навколішки біля мату. Ґолт поглянув на неї точнісінько так само, як тоді, коли вони зустрілися вперше в долині. Його посмішка була весела, в ній не було болю, а голос лунав м’яко і стишено:

— Нам не варто сприймати все це всерйоз, правда?

По її щоках текли сльози, але посміхалася вона радісно та впевнено:

— Так, не варто.

Ріарден і Даннескольд перерізали паски, що зв’язували Ґолта. Франциско підніс до його вуст пляшечку з бренді. Ґолт ковтнув і, ледь піднявшись, оперся на звільнені вже руки.

— Дайте мені цигарку, — попросив він.

Франциско простягнув йому пачку сигарет зі знаком долара. Джонова рука трохи тремтіла, коли він прикурював від запальнички, але у Франциско вона тремтіла значно сильніше.

Глянувши йому в очі понад вогником, Ґолт усміхнувся і сказав, немовби відповідаючи на мовчазне запитання Франциско:

— Так, це було досить важко, але стерпно, до того ж, струм такої напруги не завдає шкоди.

— Колись я їх знайду, хоч би де вони були… — сказав Франциско. Його приглушений голос було ледве чути, але присутні зрозуміли: цей — знайде.

— Якщо ти їх знайдеш, то побачиш: те, що від них зосталось, уже немає сенсу вбивати.

Ґолт поглянув на обличчя навколо. Він бачив велике полегшення в їхніх очах і гнів, що застиг на лицях. Він знав, що зараз вони переживають те ж, що пережив і він.

— Усе минулося, — сказав він. — Не мучте себе дужче, ніж вони мучили мене.

Франциско відвернувся.

— Вони тебе мучили… — прошепотів він. — Тебе… Хай би був хто завгодно — тільки не ти.

— Але це мусив бути саме я, якщо їм хотілося випробувати свій останній засіб. Вони його випробували і… —