Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

Це було просто, тіло ще не заціпеніло. Вони поклали на нього кілька інших трупів, а тоді знову повсідалися. Агасфер бубонів упівголоса.

– Старий, цієї ночі тобі доведеться багато молитися, – похмуро сказав Бухер.

Агасфер підвів погляд і якусь мить прислухався до далекого гуркоту.

– Коли вони забили першого єврея і над вбивцями не відбувся суд, вони порушили закон життя, – повільно сказав він. – Вони сміялися. Казали: що таке кілька євреїв порівняно з великою Німеччиною? Життя є життя. Навіть найнужденніше.

Агасфер знову забубонів, решта мовчали. Позимніло. Вони щільніше збилися докупи.

Шарфюрер Бройєр прокинувся. Він заспано увімкнув лампу поруч із ліжком. Водночас на письмовому столі засвітилися два зелені вогні. Це були дві маленькі електричні жарівки, вправно припасовані в очниці черепа. Коли Бройєр іще раз клацнув вимикачем, згасли всі інші лампи, у темряві сяяв лише череп. Це був цікавий ефект, Бройєр його придумав сам і дуже любив.

На столі стояла тарілка з крихтами пляцка і порожня філіжанка кави. Поруч лежало кілька книжок – пригодницькі романи Карла Мая. Літературні знання Бройєра обмежувалися цим і сороміцьким самвидавом про любовні пригоди якоїсь танцівниці. Він позіхнув і випростався. У роті був поганий присмак. Якийсь час прислухався. У камерах бункера було тихо. Скиглити ніхто не наважувався, Бройєр навчив бранців дисципліни.

Він витяг пляшку коньяку, взяв зі столу келих для вина, налив і випив. І знову прислухався. Здавалося, він чує гуркіт навіть крізь зачинене вікно. Знову наповнив келих і випив. А тоді встав і поглянув на годинник: пів на третю. Просто на піжаму взув чоботи. Вони йому були потрібні: ними чудово копати в живіт. Без чобіт копняки неефективні. Бути в піжамі практично, адже в бункері так спекотно. Вугілля у Бройєра вистачало. У крематорії вже відчували його брак, але Бройєр завбачливо запасся ним для своїх цілей.

Він повільно йшов коридором. У дверях усіх камер були віконця, крізь які можна зазирати всередину. Бройєр їх не потребував. Він знав свій звіринець і пишався його назвою. Час до часу Бройєр називав його цирком, тоді з батогом у руках він здавався собі дресирувальником.

Обходив камери, як пошановувач вина обходить свій погріб. І так, як пошановувач вина обирає найстаріше, Бройєр вирішив взятися сьогодні за свого найдавнішого гостя. Це був Люббе із сьомої камери.

Він відчинив двері. У маленькому приміщенні стояла нестерпна задуха. Там була дуже велика батарея, яка працювала на повну потужність. До труб ланцюгами за руки і ноги був прив’язаний чоловік. Непритомний, він висів низько над підлогою. Бройєр дивився на нього якийсь час, а тоді приніс із коридору лійку з водою і полив чоловіка, як засохлу рослину. Вода шипіла на гарячих трубах і миттю випаровувалась. Люббе не ворушився. Бройєр зняв ланцюги, попечені руки впали. Решта з лійки вилилася на долівку. Утворилася калюжа. Бройєр вийшов, аби ще раз наповнити лійку. В коридорі він зупинився. Двома камерами далі хтось стогнав. Він відставив лійку, відчинив камеру і зайшов усередину. Чулося його бубоніння, а тоді глухі звуки, схожі на копняки, за ними грюкіт, дзенькіт, поштовхи, тяганина і раптово пронизливі крики, які повільно перейшли в хрип. Іще кілька глухих ударів – і Бройєр повернувся назад. Його правий чобіт був мокрий. Він іще раз наповнив лійку і рушив до сьомої камери.

– Ти подивися! – зрадів він. – Прокинувся!

Люббе лежав на землі обличчям вниз. Обома руками він намагався зібрати з підлоги воду. Хотів її вилизати. Рухався незграбно, як напівдохла черепаха. Раптом він побачив повну лійку. З тихим стогоном весь наче здибився, кидався на всі боки і намагався вихопити її. Бройєр наступив йому на руки. Люббе не міг звільнитися з-під чобіт і, наскільки міг, витягнув шию до лійки, губи його тремтіли, голова тряслася, він натужно хрипів. Бройєр розглядав його очима фахівця і бачив, що Люббе вже майже кінець.

– На, хлебчи, – гаркнув він, – жлуктай свою передсмертну трапезу.

Він реготнув зі свого жарту і забрав чоботи з рук. Люббе так пожадливо накинувся на лійку, що вона мало не перекинулася. Він не вірив своєму щастю.

– Дудли повільно, – сказав Берґер, – час у нас є.

Люббе пив і пив. Він пройшов шостий рівень Бройєрової виховної програми: кількаденне харчування лише оселедцями і соленою водою, плюс висіння на ланцюгах, прип’ятим до батареї, включеної на повну потужність.

– Досить! – урешті гаркнув Бройєр і висмикнув лійку. – Вставай і йди за мною.

Люббе заледве звівся на ноги. Сперся до стіни і виблював воду.

– Бачиш, – сказав Бройєр. – Я тобі говорив, пий повільно. Марш!

Він штовхав Люббе коридором поперед себе, до своєї кімнати. Люббе гримнув усередину.

– Вставай, – мовив Бройєр. – Сідай на стілець, рухом.

Люббе видряпався на стілець. Він похитнувся і сперся на спинку в очікуванні чергових тортур. Іншого він уже не сподівався. Бройєр задумливо поглянув на нього.

– Люббе, ти мій найстаріший гість. Шість місяців, так?

Привид перед ним хитнувся.

– Так? – повторив Бройєр.

Привид кивнув.

– Гарний час, – сказав Бройєр. – Довгий. Пережите нас пов’язує. Ти вже в моєму серці. Дивно, але відчуття справді схоже. Я не маю проти тебе нічого особистого, і ти це знаєш… Ти це знаєш, – повторив він. – Чи ні?

Привид знову кивнув, він чекав на тортури.

– Боротьба йде проти вас усіх. А на індивідууми мені начхати. – Бройєр поважно кивнув і налив собі коньяку. – Начхати. Шкода, я сподівався, що ти витримаєш. Нам залишилося тільки підвішування за ноги й одна довільна вправа, а тоді ти б закінчив програму і вийшов, ти це знаєш?

Привид вкотре кивнув. Точно він не знав, але Бройєр і справді часом випускав в’язнів після того, як вони витримували всі катування, якщо зверху не надходило чіткого наказу про смерть. Тут у нього була своєрідна бюрократія: хто все витримував, мав шанс. Це було пов’язано з мимовільним захватом витривалістю супротивника. Деякі нацисти думали саме так і тому вважали себе спортсменами і джентльменами.

– Шкода, – сказав Бройєр. – Власне, я б радо тебе відпустив. Ти мав відвагу. Шкода, що я все ж мушу тебе порішити. Знаєш чому?

Люббе не відповів. Бройєр запалив цигарку і відчинив вікно.

– Тому. – Він на мить прислухався. – Ти чуєш це? – Він бачив, що очі Люббе стежать за ним, не розуміючи, у чому річ. – Артилерія, – пояснив він. – Ворожа артилерія. Вони наближаються. Ось тому! Тому, мій друже, цієї ночі тобі кінець.

Він зачинив вікно.

– Не пощастило, чи не так? – Він криво посміхнувся. – Буквально за кілька днів до того, як вони зможуть вас визволити. Справжнє невезіння, га?

Він