Агата Крісті - Загадка «Блакитного потяга»
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Інформація?
Комісар повільно кивнув.
– Про леді, яка була вашою попутницею. Ви з нею вчора ділили столик під час ланчу.
– Боюся, я нічого вам не можу повідомити про неї. Так, ми розговорилися за їжею, але вона для мене цілковита незнайомка. Я ніколи її раніше не бачила.
– І попри те, – різко сказав комісар, – після ланчу ви разом повернулися в її купе, де ще певний час просиділи за розмовою.
– Так, – відповіла Кетрін, – це правда.
Поліцейський, схоже, очікував, що вона щось додасть. І підбадьорливо поглянув на неї.
– Ну-ну, мадам?
– Що «ну», мсьє? – не зрозуміла міс Ґрей.
– Ви, очевидно, можете дати мені приблизне уявлення про вашу розмову?
– Могла б, – відказала Кетрін, – але наразі не бачу для цього причин.
Вона відчула якесь типово британське роздратування. Цей чужоземний чинуша здавався їй занадто зухвалим.
– Не бачите причин?! – вигукнув комісар. – О, запевняю вас, мадам, – причина існує.
– Тоді ви, певно, повідомите її мені.
Той у задумливому мовчанні хвилину-другу пошкріб підборіддя і нарешті промовив:
– Мадам, причина дуже проста. Леді, про яку йдеться, знайшли сьогодні вранці мертвою в її купе.
– Мертвою! – охнула Кетрін. – Що з нею сталося – серцевий напад?
– Ні, – мовив комісар замисленим, ба навіть замріяним тоном. – Ні – її вбили.
– Вбили! – скрикнула жінка.
– Тепер ви розумієте, мадам, чому ми прагнемо зібрати всю інформацію, яку лише зможемо.
– Але ж її служниця, звісна річ…
– Її служниця зникла.
– Ох!
Кетрін спинилася, щоб зібратися з думками.
– Оскільки провідник помітив, як ви розмовляли з нею у її купе, він – що цілком природно – повідомив про цей факт поліцію. Саме тому, мадам, ми вас і затримали – у надії одержати деяку інформацію.
– Мені дуже шкода, – сказала Кетрін. – Але я навіть не знаю її прізвища.
– Її прізвище – Кеттерінґ. Його ми дізналися з паспорта і бирок на багажі. А от якби нам…
Тут у двері купе постукали, і мсьє Ко, насупившись, прочинив їх дюймів на шість.
– У чім річ? – владно поцікавився він. – Мене не можна турбувати.
Крізь щілину проглянула яйцеподібна голова обіднього знайомця Кетрін. На обличчі в нього променилася усмішка.
– Мене звати Еркюль Пуаро, – сказав він.
– Та годі вам, – ледь видобув комісар, – невже той самий Еркюль Пуаро?
– Власною персоною, – підтвердив чоловічок. – Пам’ятаю, ми якось стикалися з вами в паризькій Sûreté,[24] мсьє Ко, хоча ви, поза сумнівом, навряд чи мене пригадуєте?
– Навпаки, мсьє, навпаки, – сердечно запевнив поліцейський. – Проходьте, прошу вас. Ви знаєте про це…
– Так, знаю, – мовив Еркюль Пуаро. – От і зайшов поглянути, чи не зможу чимось допомогти…
– Матимемо за величезну приємність, – негайно відказав комісар. – Мсьє Пуаро, дозвольте відрекомендувати вам… – Він зазирнув у паспорт, який і досі тримав у руці – … мадам… е-е… мадемуазель Ґрей.
Пуаро посміхнувся до Кетрін.
– Дивно, чи не так, – пробурмотів він, – що мої слова настільки швидко справдилися?
– Мадемуазель, на жаль, змогла повідомити нам украй небагато, – зітхнув комісар.
– Я саме пояснювала, – сказала та, – що ця бідолашна леді була для мене цілковитою незнайомкою.
Пуаро кивнув.
– Але ж вона бесідувала з вами, чи не так? – м’яко запитав він. – І у вас склалося про неї певне враження – хіба ні?
– Так, – у задумі промовила Кетрін. – Гадаю, що склалося.
– І полягало це враження в тому…
– Так, мадемуазель, – висунувся наперед комісар, – давайте-но послухаємо, що там у вас за враження.
Кетрін сиділа і прокручувала в голові всю цю історію. Та хоч у неї і було таке відчуття, наче вона зраджує свою конфідентку, проте коли у вухах дзвеніло те огидне слово «вбили», жінка не сміла нічого втаїти. Від цього могло надто багато залежати. А тому – так точно, як лише могла, – міс Ґрей слово в слово повторила свою розмову з покійною.
– А це вже цікаво, – сказав комісар, зиркнувши на колегу. – Еге ж, мсьє Пуаро, цікаво? Та от чи має стосунок до злочину… – І залишив речення незакінченим.
– Гадаю, це не могло бути самогубство? – із сумнівом спитала Кетрін.
– Ні, – відрубав поліцейський. – Самогубство виключене. Її задушили чорним шнуром.
– Ох! – здригнулася жінка.
Мсьє Ко здійняв долоні, вибачаючись.
– У цьому справді немає нічого приємного – аж ніяк. Гадаю, наші потягові крадії дещо брутальніші за ваших.
– Це жахливо!
– Так, так, – він і втішав, і вибачався, – але ж ви, мадемуазель, дуже хоробра. Я, щойно побачив вас, так собі і сказав: «Ця мадемуазель – справжня сміливиця». І саме тому я попрошу вас зробити ще дещо – тяжке, але, запевняю вас, украй необхідне.
Кетрін сторожко глянула на нього.
А той вибачливо розвів руками.
– Я збираюся просити вас, мадемуазель, бути такою ласкавою, щоб пройти зі мною в сусіднє купе.
– Мені конче треба це зробити? – тихо спитала Кетрін.
– Я маю пред’явити її комусь для впізнання, – пояснив комісар, – а оскільки служниця зникла… – тут він значуще кашлянув, – скидається на те, що ви – саме та особа, яка найкраще роздивилася її, відколи вона сіла в потяг.
– Що ж, гаразд, – ледь не пошепки відказала міс Ґрей, – коли це так необхідно…
Вона підвелася. Пуаро злегка кивнув їй на знак схвалення.
– Мадемуазель чинить розсудливо, – промовив він. – Ви дозволите мені супроводити вас, мсьє Ко?
– З радістю, мій любий мсьє Пуаро.
Вони вийшли у коридор, і комісар відімкнув двері до купе вбитої. Жалюзі в його дальньому кінці були наполовину підняті, щоб впускати світло. Труп жінки лежав на полиці зліва від них, і то в такій природній позі, що можна було подумати, наче та спить. На небіжчицю було натягнуте простирадло, а голова повернена до стіни – так що з-під нього визирали тільки рудуваті, червонясто-коричневі кучері. Мсьє Ко вкрай акуратно поклав руку на плече покійної і розвернув тіло так, щоб стало видно обличчя. Кетрін трішки відсахнулася, і її нігті вп’ялися в долоні. Сильний удар до невпізнання спотворив його риси. Пуаро різко скрикнув.
– Коли це було зроблено, хотів би я знати? – поцікавився він. – Ушкодження прижиттєві чи посмертні?
– Лікар каже, що їх заподіяли трупу, – відповів мсьє Ко.
– Дивно, – мовив чоловічок, насупивши брови. І обернувся до Кетрін: – Не бійтеся, мадемуазель, погляньте на неї уважно. Ви впевнені, що це саме та жінка, з якою ви розмовляли вчора у потягу?
Міс Ґрей мала міцні нерви. Зібравшись із духом, вона ретельно та пильно поглянула на небіжчицю. А відтак нахилилася ближче й узяла ту за руку.
– Я цілком певна, – за деякий час відказала вона. – Її обличчя надто спотворене, щоб упізнати, але будова тіла, постава й волосся точно ті самі, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загадка «Блакитного потяга»», після закриття браузера.