Тенебріс - Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс

- Але чому ти вирішив ділитися цим зі мною? Чому ти допомагаєш мені? - З тривогою на серці запитав я.

- Знаєш... Альфір, ти не обраний герой із легенд, але саме ти з усіх гвардійців вкрав цей клятий перстень, саме ти можеш стати... Неймовірно сильною істотою. Ви цих істот називаєте богами. Я багато століть чекав коли людина в якій тече справжня кров йорльфа, міста старого світу, прийде до мене. Альфір, ми можемо нарешті закінчити те коло подій, яке я бачив зі століття в століття.

- І що ти прагнеш знайти в кінці цього шляху? - тихо запитав я, дивлячись в очі чаклуну.

- Спокій. Який ти мені подаруєш. - майже пошепки проговорив Лютер.

    Ми продовжили розмову, але кожне слово Лютера залишало більше запитань, ніж відповідей. Він був як книга, написана незнайомою мовою, кожна сторінка якої обіцяє нові знання та нові загадки. Ця ніч пролила світло на багато таємниць, але одночасно затягнула нас обох глибше в лабіринт майбутнього, де кожен крок веде до нових викликів і нових відкриттів. Тиша нависла над селищем, я сидів дивився в очі Лютеру який своєю силою запалював та тушив свічку на столі. Поки він не порушив тишу:

- Альфір, це всі твої питання? - суворо запитав Лютер.

- Ким ти був у минулому? - з цікавістю запитав я у старця.

- Тим ким і зараз — Лютером. Колись давно я був членом ковена чаклунів, поки мене не вигнав мій майстер, на ім'я Скал, а я був молодим і нерозумним, розлютився та й вбив дуже багато магів з ковену, та прокляв місцевість зі Скальною Фортецею. Туди нам і треба.

- що ти зробив?! - крикнув я на Лютера

- Ах, молодість — вона іноді змушує нас робити... необдумані речі. Відправивши демонів на північ, я думав, що вчиняю праведно. Вважав це... справедливою помстою. - Зі сміхом відповів старець.

- І що тепер? Ти кажеш, можеш зняти це прокляття? - поцікавився я у чаклуна.

- Так... Думаю так, це буде важко, але головну роль доведеться зіграти тобі, а для цього тобі треба буде стати набагато сильнішим.

    Залишалося тільки зрозуміти, що робити з цими людьми поки ми б не знайшли дорогу до нового місця. І рішення знайшлося поруч. Недалеко від нас знаходилось місто — Аюг, де наш народ міг би на короткий час осісти, працювати, заробляти якісь гроші на проживання, поки ми не знайдемо дорогу до нового дому. На цій ноті ми з Лютером розійшлися. Він вирушив у ліс по своїм справам, про які мені не повідомив, а я пішов до ліжка.

    У світанку нового дня, коли небо ще тримало ранкову свіжість, Лютер чекав мене під старим деревом. Сидячи там, він виглядав, як частина цього давнього ландшафту, мудрий і витривалий. Біля нього було лише двадцять душ, ці люди, які були готові стати на шлях невідомості, зібралися перед ним. Це були сміливці, що обрали надію замість відчаю, який панував у їхньому колишньому домі.

    У м'якому світлі ранкового сонця, що ледь пробивалося крізь густу крону лісу, ми рушили вперед, залишаючи за спиною попелище минулого. Лютер ішов попереду показуючи дорогу, він краще за всіх знав дороги цього світу, та куди вони ведуть.

    Навколо нас ліс шепотів своїми таємницями, вітер грав листям, створюючи мелодію давно забутих пісень. Шлях, яким ми йшли, був вузьким і складним, іноді ледь помітним серед густої рослинності. Кожен крок вимагав уваги, але Лютер з упевненістю вів нас через цей дикий лабіринт, місцями вкритий мохом та величезними коріннями старовинних дерев.

- бачите ці дерева, колись тут було королівство Аюг, зараз від нього залишилось лише одне місто, до нього ми й ідемо. - Голосно проговорив Лютер озираючись на наших супутників.

    Ідучи, ми зупинялися, щоб відпочити біля природних джерел, де вода була така чиста та прохолодна, що кожен ковток здавався живильним еліксиром. Навколо цих оаз розкинулись невеликі поляни, вкриті м'якою травою, де можна було на мить забути про втому та набратися сил для подальшого шляху.

    Роди, що йшли з нами, виявились надзвичайними співрозмовниками, їх було всього чотири. Ронги ділилися знаннями про лікарські трави, які можна знайти у цьому лісі. Гошальти ж, розповідали історії про майстерність їхніх предків, про будівлі, що протистояли століттям. А Нумуси та Норнумуси, воїни з давньою історією, ділилися мудрістю бойового мистецтва, яке було викувано у безлічі битв.

    Коли ми нарешті вийшли з лісу, на нас чекали відкриті простори, поля, що зеленіли під лагідним сонцем, та далекий силует міста Аюг, що маячив на горизонті як обіцянка нових можливостей для наших людей. Тим паче невідомо наскільки нам доведеться їх там залишити.

  Попри деякі труднощі, наша подорож була досить легкою. Ми зазнали лише кілька нападів диких собак і вовків, але завдяки вмінням Лютера і родини Нумус ми завжди знаходили достатньо їжі та відбивались від диких звірів. Також, Лютер відчував присутність диких тварин і разом з воїнами роду Нумус вирушав на полювання, щоб здобути запас їжі, якого вистачало нам на виживання. Єдиним справжнім ворогом для нас став холод. У день було тепло, але ночі виявилися холодними, і нам доводилось шукати різні прихистки, щоб зігрітися. Однак ми здолали всі труднощі та дісталися до стін міста Аюг. Тут нас зустріла республіканська влада, яка дозволила нашим людям залишитися, працюючи на їжу та маючи дах над головою.

   Зі слів Лютера — Аюг, колись був величною торговою імперією, але тепер він стояв лише як пам'ятка минулої величі та розкоші, що були розтерзані нескінченними війнами. Це місто, виконане в історії, відпочиває на величезній платформі, підтримуваній чотирма могутніми гранітними стовпами, що висічені з самої землі. Вони стоять як незламні стражі, що несуть на собі вагу цілої цивілізації, тягар її слави та падіння.

   До цієї височини ведуть широкі сходи, вирізані в скелі, по яких можна піднятися до самого серця Аюга. Пройшовши їх, відкривається вид на місто, що, попри свою середню величину, де кожна вулиця дихає історією цієї республіки, навіть кожен камінчик свідок минулого... Навколо платформи, на якій він розташований, розкинулися кілометри покинутих домівок — тихі відгомони колись активно квітучої імперії, яка тепер лежить у руїнах.