Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

У Віктора була менша сестра, яка долучалася до наших забав. Попервах, звичайно, не дуже й звертав на неї увагу, однак, Наталка підросла і перетворилася у гарну дівчину. Віктор, в той час, якраз почав зустрічатися зі своєю майбутньою дружиною, яка працювала кухаром у сусідньому селі Скаківка, тому наша компанія розрослася і всі святкові дати ми проводили разом. Він був з Катериною, а я з Наталкою – ось так і визначилися наші долі.

До української армії Віктор потрапив, як і більшість чоловіків у той 2014 рік – мобілізація. Сказав тільки: «Прийшов час захищати країну». Віктор був відкритою та доброзичливою людиною, тому у свої 42 роки легко знайшов спільну мову з товаришами по службі, навіть здружився з деякими. Розповідав, що не все було солодко, однак, не жалівся на умови служби. Його самохідна артилерійська установка виявилася немодернізованою, багато операцій здійснювалося механічним способом, тому постійно докладав власні знання автомеханіка та руки, щоб озброєння працювало безвідмовно. Самохідка один раз вже спалахувала, але пожежу тоді вдалося погасити і здійснити запобіжні заходи, щоб максимально унеможливити повторний подібний випадок. Однак, біда все ж таки сталася…

9 травня 2014 року Віктору вдалося зібрати на маївку біля річки всіх рідних та друзів. Тоді він зловив два великих коропи, які чоловік сестри Олександр засмажив на барбекю. Коли риба була пропечена, він зі словами: «Першим має скуштувати той, хто спіймав», – вихватив у Олександра одного з коропів. «Смачно-то як», – проказав, прижмуривши від задоволення очі.

Для дружини Віктора Катерини звістка про його смерть відгукнулася найважче: здоров’я похитнулося в одну мить. На сьогодні жінка є інвалідом ІІ групи. 
Після смерті чоловіка Катерина разом з дітьми полишила Никонівку та переїхала жити до районного центру м. Бердичів. Кожен приїзд до села для неї є психологічним випробуванням – спогади ятрять душу та погіршують її фізичний стан.

Центральна вулиця села Никонівка перейменована іменем Віктора Верещака.
У березні 2015 року відкрито меморіальну дошку на Никонівській ЗОШ І-ІІ ступеня. Кожен рік біля цієї меморіальної дошки відбувається мітинг-спогад присвячений світлій пам’яті захисника України Віктора Верещака.

Ольга Протасевич

      РІДНІ ЖУРАВЛІ

Журавки повертають в Україну,
Несуть на крилах весну і тепло.
Летять високо на блакитній хвилі,
А, може, то Герої із АТО?

За волю і за мир, за рідну землю
Життя віддали воїни-сини.
І ми з тобою нібито завмерли:
Так схожі душі їх на рідних журавлів.

Ніколи нам з тобою не забути
Опалених війною тих синів,
В високім небі душі невмирущі
Перетворились в рідних журавлів.