Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

Під час відпустки брат з теплом у голосі зізнався: «В дивізіоні у мене залишилися друзі. Взагалі ми там, як одне ціле». Він з легким серцем повертався у частину.

Так склалося, що по вулиці, де стоїть хата батьків Верещаків, з дітей були одні хлопці, дівчат зовсім зась, тому Наталці довелося товаришувати з друзями старшого брата Віктора. Хлопчачі ігри стали її іграми, хлопчачі інтереси замінили дівочі. За віком вона була найменшою у вуличному гурті, тому брат весь час опікувався нею. Таке постійне безпосереднє спілкування зробило брата та сестру рідними не тільки по крові, але й по духу. Коли Наталка стала першокласницею, Віктор навчався вже у п’ятому класі, і у школі поводив себе поряд із сестрою, як поважний хлопчина: приглядав за нею, спостерігав, щоб не ображали, разом вони вирушали з дому на уроки та забирав її після їх закінчення. А Наталка на правах молодшої сестри нерідко бігала до брата у клас та залучалася до шкільних справ старшачків.

У той день, коли Віктор закінчив строкову службу та повернувся до рідного села з Красноярського краю, Наталка якраз була у школі. Почувши, що брат удома, вона, не чекаючи шкільного автобусу, побігла до хати, щоб зустріти рідну людину. Всі два роки служби Віктора Наталка щотижня листувалася з ним, довіряючи брату свої дівочі таємниці та, у відповідь, отримувала його щирі розповіді про військову буденність. Дружба брата і сестри переросла «дитячі штанці» і тривала в юнацькі роки: разом ходили на танці до сільського клубу та відмічали свята, спілкувалися у одних компаніях, розповідали один одному про власну закоханість. 

І заміж Наталка вийшла за друга дитинства свого брата – Олександра. Віктор, у свою чергу, також обзавівся сім’єю – одружився на Катерині. Однак, тісні стосунки, вже сімейних молодих людей, залишилися, вони просто набули іншого масштабу – стали міжродинними. Віктор, як він це вмів робити, всього себе присвятив дружині та двом дітям.

Війна з Росією увійшла до родин Верещаків-Матвійчуків м’якими котячими лапками, буденною повісткою з військового комісаріату. Віктор без вагань зібрав речі і поїхав на військові збори. Рідні дуже хвилювалися за нього, неодноразово телефонували, детально розпитували, що й до чого з ним. Він вгамовував їх тривогу, переконуючи, що вони перебувають на звичайних навчаннях, а військовий колектив став для нього другою сім’єю, у якому він почуває себе затишно та впевнено.

Під час розставання з братом Наталка не сказала, як зазвичай: «До зустрічі, братику». Вуста, чомусь, самі промовили: «Прощай, Вітю». Ніхто і не звернув у той теплий травневий ранок на таку дрібничку увагу…

Олена ВЕРЕЩАК, мати.
За тиждень до своєї загибелі, 6 травня Віктор приїхав у відпустку, якраз на день народження сина Юрія. Разом також відсвяткували 9 травня – День пам’яті та примирення. Він ще встиг сходити на рибну ловлю, поспілкуватися з друзями. Риби приніс стільки, що на уху вистачило, ще й посмажити залишилося. Вранці 12 травня поїхав на службу до Бердичева. Усміхнений такий був, все жартував, обіцяв, що невдовзі повернеться. А 13 травня його не стало… Я не знала, що втратила сина – материнське серце не підказало… Донька сказала тільки надвечір, десь о 19-й годині. 

У день загибелі Віктор ще о десятій ранку зателефонував дружині, яка якраз годувала учнів у шкільній їдальні, і вони домовилися, що здзвоняться трохи пізніше… Однак, пізніше телефон чоловіка Катерині вже не відповідав…

Ховали Віктора Верещака на місцевому кладовищі 1 червня 2014 року. Проводжати односельця, який віддав своє життя за Україну, зібралося все село. Приїхали люди з Бердичева, грав бригадний військовий оркестр, була почесна варта з військових, стрілецький салют та невтишне горе рідних загиблого. Такого масштабного поховання у Никонівці ще не було.

Олена ВЕРЕЩАК, мати.
– Я не бачила свого сина у труні мертвим, тому продовжую його чекати, – зізнається Олена Степанівна. – Якщо охарактеризувати його, як сина, то це був помічник – не цурався ніякої роботи. У вільний від шкільних та господарчих обов’язків час ганяв з односельцями м’яча на імпровізованому футбольному полі, полюбляв рибалити. За майбутню професію обрав токарну справу, на який розумівся і якою до війни заробляв на життя.

У Никонівці школа І-ІІ ступенів, тому повну середню освіту Віктор Верещак набував у сусідньому селі Половецьке. За успіхами у навчанні був середняком, однак, до школи ходив із задоволенням, так як клас виявився дружнім, веселим та вигадливим на різні витівки.

Після закінчення строкової служби свій трудовий шлях розпочав з будівельника у радгоспі, потім пропрацював шість років у семенівському лісництві. Останнім місцем роботи став місцевий РЕМ.

Коли розпочалася війна з Росією, у березні 2014 року зателефонували з сільської ради. Я взяла слухавку і почула, що наступного дня, 19 березня, Віктор з речами має прибути до Бердичівського об’єднаного міського військового комісаріату. Звичайно, не хотіла знову відпускати сина до армії, але він поцілував мене у щоку, заспокоюючи: «Мамо, ти ж знаєш, що зі мною нічого поганого статися просто не може».

Олександр МАТВІЙЧУК, друг.
Віктор на три роки був старший за мене, однак, різниця у віці не завадила початку нашої дружби ще у шкільні роки – я був у п’ятому класі, Віктор – у восьмому. Поштовхом до нашого спілкування стала обопільна любов до спорту: футбол, теніс, туристичні змагання. Віднайшли підручник з самбо і пробували самостійно освоювати цей вид боротьби. Звичайно, походи по гриби та на рибну ловлю також були спільними. Другом Віктор був справжнім, навіть більше ніж другом, а як брат по крові. Наприклад, коли виходили з лісу після «полювання» на гриби, то весь збір ділили порівну, незалежно від того, хто виявився більш вдалим. Так само робили і з рибним уловом.