Eugenio Romany - Моя прабабця Катирина, Eugenio Romany

економіки ми вирішили з банківської справи. Нашим банкам було суворо заборонено брати кредитний процент. Ми хотіли з уламків різних імперій створити державу з реальною економікою, де банк і підприємець однаково залежали від результату спільної діяльності. Другим стовпом нашої економіки мала стати кооперація. Третім економічна і загальна освіта населення. В мініатюрі це все ви бачите на прикладі моєї діяльності тут, у Поньєнте. Я надаю орендатарям землю, воду та навіть будую теплиці, а вони вчаться та працюють. Я також організовую збут продукції. І все це спрацювало. По-суті ми стали державою-корпорацією. Багатьом це не сподобалося, особливо гоноровим панам-аристократам та євреям-спекулянтам. Але одні не мали масової підтримки народу, а інші завжди могли добровільно-примусово поїхати в кібуци в Ізраїль»...

Над далеким мисом на протилежному боці затоки сходило сонце. Дон Еухеніо закінчив свою розповідь і почав озиратися довкола, намагаючись зорієнтуватися. Нарешті з правого боку на схилі пагорба проступили обриси старовинної сторожової вежі. Співставивши недовгий час, що його везли з Велільї, він зрозумів, що це так звана Башня Диявола і вони десь напів дороги між Велільєю-Тарамаєм та Салобеньєю, але до обох містечок було приблизно п’ять кілометрів, тому треба було шукати якийсь кортіхо, щоб поїсти і, головне, напитися. Розвиднілося і можна було вирушати в дорогу, не ризикуючи поламати ноги чи наступити на якогось гада. Пройшовши приблизно кілометр, подорожні вийшли на безлюдну дорогу і якою вирушили на схід у напрямку Салобреньї, що звучала привабливіше для зголоднілих шлунків. Через пів години нарешті натрапили на невелику ферму, чи як їх тут називають кортіхо. Часи тепер в Іспанії були непевні, в січні цього 1930-го року подав у відставку диктатор Прімо де Вера і нині при новому прем’єрі генералові Бурунгері політичний режим став не таким жорстким. Згодом ці часи назвуть «м’якою диктатурою», але потикатися сюди серед ночі було нерозумно. При вранішньому світлі на гуркіт у ворота вийшов підстаркуватий селянин у домотканному одязі та в потертому капелюсі і недобре зиркнувши з-під нього на дивну компанію запитав, що їм треба.

‒ Буенос діас, сеньор! ‒ ввічливо, але твердо сказав дон Еухеніо. ‒ Я ‒ професор історії університету в Малазі, а це мій онук-студент та наша служниця.

Нія зблиснула своїми карими очиськами, але змовчала. Дітям було важко до кінця усвідомити, що вони зненацька потрапили в іншу епоху.

‒ Вчора, коли ми вже добралися до Вежі Диявола і поспішали вибрати місце для ночівлі, на нас напала зграя вовків. Наші мули сполохалися та кинулися навтьоки. Ми не ризикнули шукати їх у сутінках та спустилися до моря, щоб звірі не могли нас оточити й напасти зненацька. Ось так і просиділи всю ніч.

‒ То ви спраглі та голодні? Проходьте, будь ласка, зараз моя стара накриє для вас сніданок. Заходьте, ‒ селянин показав сірі дерев’яні двері до хижі.

Велика продовгувата кімната складалася з двох частин із великим масивним столом і лавками обабіч нього. Зліва в кутку весело потріскуючи горів відкритий камін. По-суті це було вогнище, але з плетеним із лози капелюхом димохода, обмащеним глиною, де весело горів вогонь і поралася господиня, готуючи на великій сковороді тортілью. Між каміном і дверима в кладову була вимурована з каменю велика сходинка, на якій стояла мідна мидниця і великий глек із водою. Тут подорожні по черзі вмили обличчя та руки. На сніданок крім тортільї були свіжі паляниці з кукурудзяного хліба, грубо нарізаний ніздрюватий сир і свіжовидоїне козяче молоко. Та спершу вони напилися розбавленого водою кислуватого вина, яке чудово втамувало спрагу...

Дон Еухеніо хотів розплатитися за щедрий сніданок одним дуро ‒ великою срібною монетою, яку непомітно витягнув із пояса. Колись ці монети дуже виручили його, коли він потрапив у минуле вперше, і тепер він постійно носив із собою широкий ковбойський пояс до традиційних джинсів Леві-Страус. Та господар очманів від такої щедрої плати і вирішив не тільки дати їм сиру, хліба та вина з собою, а й відвезти до Салобеньї. Мулів було лише два, тому на одного сів дон Еухеніо, а на другого господар, якого звали Серхіо. Впрягли в арбу з високими колесами, на якій, звісивши ноги, їхали студент зі «служницею».

У селі Серхіо скерував до поста жандармерії навпроти аюнтам’єнто, де напівсонний черговий невдоволено розпорядився написати заяву про пропажу мулів і спорядження та видав їм довідку про це. На щастя, дон Еухеніо передбачив таку ситуацію і мав із собою не тільки посвідчення університету, а й відрядження з вписаними даними онука та своєї служниці. Це був мінімум, що міг взяти дід із собою, зашивши в підкладку жилетки кольору хакі з безліччю кишень. Решту необхідних речей, а найголовніше радіостанція, були сховані в невеликій печері неподалік Пеньону-деБерналь ‒ скали, помітної з усього Кампо-де-Даліас. Проте туди було понад вісімдесят кілометрів, але, на щастя, в аюнтам’єнто їм підказали, де живе коваль, в якого є прольотка і який за добру плату погодився відвезти їх до Ель-Ехідо.  

 

 

 На Дорозі Смерті. 1937-й рік

 Їхали вони тою дорогою, де у світі, в якому народився дон Еухеніо, під час громадянської війни від обстрілів з моря франкіськими