Нікос Казандзакіс - Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

— Я не розумію,— сказала й пішла геть, тремтячи.

Дівчина зникла. Відтоді вона ніколи не наверталась мені на думку, а проте, очевидно, жила в мені й гнітила мене під панциром моїх грудей, бо інакше як би тепер, на цьому пустельному узбережжі, виринула вона з мого єства, бліда від браку сонячного світла, змучена!

Я справді поводився зле, Зорбас має слушність. Ота бронзова рука була чудовою нагодою: гарно почалася перша зустріч, добре зав’язалася розмова, і ми могли б поволі, самі того не усвідомлюючи, а хоч і усвідомлюючи, та не соромлячись, обійнятись і з’єднатися на божій долоні. Але я несподівано перескочив із землі на небо, дівчина злякалася й утекла.

У дворі мадам Ортанс проспівав старий півень, яскраве денне світло вже лилося в віконця, і я підвівся.

Почали сходитися робітники, з дзенькотом кидаючи на купу кайла, ломи й лопати. Було чути, як Зорбас дає розпорядження: він уже цілком поринув у роботу, і в ньому було видно людину, яка вміє керувати й любить порядок.

Я просунув голову у віконце й побачив, що він стоїть, височенний здоровань, серед трьох десятків смаглявих тонкостанних чоловіків у суконних шароварах; він владно змахував рукою, слова його були короткі й точні. Та раптом Зорбас ухопив за комір хлопчину, який щось бурмотів і нерішуче тупцював на місці.

— Ти щось хочеш сказати? — крикнув Зорбас.— То кажи голосно! Я не люблю, коли бурчать під ніс. Для роботи треба мати настрій; якщо не маєш — біжи в кав’ярню!

Цієї миті з’явилася мадам Ортанс — розпатлана, підпухла, ненафарбована,— у брудній широкій сорочці, човгаючи важкими розтоптаними кундурами[22]. Вона закашлялася хрипким віслючим кашлем старої співачки, зупинилася й ласкаво глянула на Зорбаса; очі її затуманились, вона знову кашлянула, щоб привернути до себе увагу, і перевальцем, похитуючи задом, пройшла біля Зорбаса, ледве не зачепивши його широким рукавом. Але той навіть не обернувся до неї. Взявши в одного робітника шматок ячмінного калача й жменю оливок, він гукнув:

— Ну, вперед, хлопці! Перехрестіться і з богом!

І широкими кроками повів гурт просто до гори.

Я не розповідатиму тут про роботу на шахті: для цього потрібне терпіння, а я його не маю. Ми зробили з очерету, лози та банок з-під гасу халабуду біля самого моря; Зорбас прокидався вдосвіта, хапав кайло і вів робітників до шахти. Коли вони пробивали чергову штольню, він обстежував її, а натрапивши на шар бурого вугілля, блискучого, мов кам’яне, танцював від радості, однак через кілька днів, коли запаси вичерпувались, він падав на землю горілиць, люто дригаючи ногами в небо.

Він віддавався роботі всією душею, мене навіть не питав ні про що. З перших днів усі турботи й уся відповідальність перейшли від мене до нього. Він узяв на себе прийняття рішень і виконання їх, а мені залишалося тільки сплачувати збитки, що я й робив без жалю, бо добре відчував, що ці місяці належатимуть до найщасливіших у моєму житті, а підрахунки, до того ж, переконували мене, що це щастя дісталося мені дуже дешево.

Мій дід по матері, що жив у одному з крітських сіл, кожного вечора брав ліхтар і обходив усе село — подивитися, чи не прибув який чужинець. Дід вів його до себе додому, давав йому досхочу поїсти й попити, а сам сідав на лаву, запалював довгу люльку, обертався до гостя — мовляв, час платити — і рішуче казав йому: «Розповідай!» —«Що тобі розповісти, діду Мустойоргі?» — «Хто ти, звідки прибув, які краї й села бачили твої очі, все-все мені розказуй. Ну, давай, розповідай!»

І починав гість розповідати правду та вигадки, а мій дід курив люльку й слухав, і мандрував разом з ним, тихо сидячи на лаві. А якщо гість йому подобався, казав: «Залишайся й завтра в мене, не йди. Ти маєш що розповісти».

Дід мій ніколи не бував далі свого села, ні в Мегало Кастро не їздив, ні в Ретімнос. «Чого мені туди їхати? — казав він.— Тут бувають і ретімнійці, і кастрійці, приходять і Ретімнос, і Кастро в мій дім, дай йому, боже, віку. То нащо мені туди їхати?»

Тепер ось і я отут, на цьому крітському узбережжі, живу дідовою пристрастю. Знайшов і я гостя, немов шукав його з ліхтарем і не даю йому піти далі; він коштує мені значно дорожче, ніж одна вечеря, але того заслуговує. Кожного вечора я чекаю, коли він закінчить роботу, саджу його навпроти себе, і ми їмо, потім настає час розплачуватися, і я кажу йому: «Розповідай!» Я курю люльку і слухаю; чимало пізнав цей гість на землі, чимало пізнав у людській душі, і я не можу наслухатися його. «Розповідай, Зорбасе, розповідай!»

І вся Македонія розкривалася перед моїм зором, розстилалася на тісному клаптику між Зорбасом і мною, вміщалася із своїми горами, лісами й водами, із своїми повстанцями із своїми роботящими чоловікоподібними жінками й дужими грубо витесаними чоловіками.