Нікос Казандзакіс - Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

і маємо вино! Що це воно за диво таке? Ти його п’єш, оцей червоний сік, і душа твоя виростає, їй стає тісно в твоїй старій шкурі, і душа дратує бога, хоче позмагатися з ним. Що це таке, хазяїне, ти мені скажеш?

Я не відповів; я відчував, слухаючи Зорбаса, як до світу повертається первісна цнота. Все буденне, все облуплене знову набувало того блиску, який воно мало в ті перші дні, коли вийшло з рук божих. Вода, жінка, зірка, хліб поверталися до первородного джерела, і все знову починало обертатися в божественному колі.

Ось чому кожного вечора, уклавшись на побережній ріні, я з нетерпінням чекав Зорбаса. Я бачив, як він, брудний, обсипаний вугільним пилом, вискакував широкими хиткими кроками з земних надр, мов велетенська миша. З його постави, з похиленої чи високо підведеної голови, з того, як він махав своїми довжелезними ручиськами, я здалеку вгадував, як сьогодні йшли справи.

Спочатку я теж вирушав разом з ним, стежив за робітниками, намагаючись стати на новий шлях, зацікавитися ділом, пізнати й полюбити людський матеріал, що потрапив до моїх рук, зазнати давно жаданої радості займатися вже не словами, а живими людьми. І я будував романтичні плани, що ось, мовляв, справи з шахтою підуть добре, ми організуємо таку собі комуну, де всі ми працюватимемо, де все буде спільне, і всі ми разом їстимемо одну їжу і вдягатимемося в однаковий одяг, як брати. В моїй голові складалося нове суспільство, зріла закваска нового людського співжиття...

Проте я ще не відважувався відкрити свої плани Зорбасові. Я бачив, як він непорозуміло дивився на мене, коли я крутився між робітників, коли розпитував, втручався у все й завжди ставав на їхній бік. Зорбас відкопилював губи:

— Хазяїне,— казав він,— чи не пішов би ти погуляти надворі? Сонце, божа благодать, ходи собі!

Але я на початку впирався, не йшов. Розмовляв з робітниками, розпитував їх і вже знав, кому з них як живеться: скільки в кого дітей, у кого є сестри, яких треба видавати заміж, у кого немічні батьки. Знав їхні тривоги, хвороби, турботи.

— Не длубайся ти в їхньому житті, хазяїне,— похмуро порадив мені Зорбас,— розм’якне твоє серце, полюбиш їх дужче, ніж треба, дужче, ніж годиться для роботи, і все, ЩО вони витворятимуть, ти їм прощатимеш... А тоді, на жаль, з роботи буде пшик, аби ти знав. Суворого хазяїна робітники бояться, поважають, у такого вони працюють, а м’якосердого осідлають і дурять. Зрозумів?

Іншого вечора, скінчивши роботу, він обурено кинув кайло перед халабудою.

— Слухай, хазяїне, прошу тебе, не втручайся. Я будую, а ти все розвалюєш. Чого це ти їм сьогодні наговорив? Соціалізм і всякі інші витребеньки! Та ти хто — проповідник чи капіталіст? Треба нарешті щось вибрати.

Але як же я міг вибрати? Я згоряв від наївного бажання поєднати те й те, знайти такий синтез, при якому побратаються ці смертельно ворожі протилежності, а я матиму в нагороду одразу і земне життя, і царство небесне. Я мріяв про це вже багато років, ще змалку. Коли ходив до школи, організував разом з найближчими друзями таємну організацію — «Філікі Етерію»[23], як ми її називали; ми присяглися, замкнувшись у моїй кімнаті, присвятити все своє життя боротьбі за справедливість. І в ту хвилину, коли ми, поклавши руку на серце, давали клятву, з наших очей капали великі сльози.

Дитячі ідеали, але шкода людини, яка сміється, почувши про них! Коли я дивлюся, чого досягли члени тієї «Філікі Етерії» — поставали адвокатиками, лікарчуками, торгашиками, політикантиками, газетярчиками,— серце моє стискається. Напевне, дуже важкий, дуже суворий клімат Цієї землі, тому й найдобірніше насіння не дає сходів або ж глушить їх ромашка й кропива. Та все одно, як бачу, ще не дійшов я розуму, і навіть тепер — слава богу! — готовий до донкіхотських походів.

У неділю ми голилися, одягали чисті білі сорочки й під вечір ішли до мадам Ортанс. Кожної неділі вона різала для нас курку, і ми знову сідали до столу всі втрьох, їли й пили, Зорбас простягав свої довгі ручиська й заволодівав привільною пазухою господині. І коли вже пізно вночі ми поверталися на наше узбережжя, життя здавалося нам доброзичливою, вахлакуватою старою, дуже милою й гостинною, як мадам Ортанс.

Одної такої неділі, коли ми поверталися з багатої вечері, я наважився звірити Зорбасові свої плани. Він терпляче слухав мене, роззявивши рота, лише час від часу сердито похитував своєю макітрою: уже з першими моїми словами Зорбас протверезів, у мізках йому проясніло. Коли я закінчив, він нервово висмикнув дві волосини з вуса і сказав:

— Даруй мені, хазяїне, але мені здається, що в тебе в голові каша. Скільки тобі років?

— Тридцять п’ять.

— О, тоді вже та каша так і скисне. Ніколи не наберешся розуму,— мовив він і розреготався.

Я образився й розсердився:

— Ти не віриш у людину?

— Не сердься, хазяїне. Ні, я ні в що не вірю. Якби вірив у людину, то вірив би в бога, вірив би і в диявола, а це — величезне безладдя. Тоді все на світі переплутається, хазяїне, так і дивись, щоб не вскочити в якусь халепу.

Він замовк, скинув кашкета й люто зашкріб потилицю. Потім знову смикнув свої вуса, ніби хотів вирвати їх з корінням; щось вертілося в нього на язиці, але він стримався. Глянувши на мене скоса раз і вдруге, Зорбас нарешті зважився й вигукнув, люто стукнувши костуром у камінь:

— Людина — скотина! Велика скотина. Ти, шановний, не знаєш її, бо тобі все давалося легко, а ти мене запитай! Скотина, кажу тобі! Зробиш їй зло — вона тебе поважає й боїться. Зробиш добро — вона тобі очі видирає! Тримайся від неї на відстані, хазяїне! Не розпускай людей, не кажи їм, що всі ми однакові, що всі маємо рівні права, бо вони одразу розтопчуть твоє право, вирвуть у тебе твій хліб і залишать тебе здихати з голоду. Тримайся на відстані хазяїне, тільки цього я від тебе хочу!

— Але ж ти ні в що не віриш? — запитав я роздратовано.

— Ні, ні в що не вірю, скільки разів тобі казати? Ні в що не вірю, і ні в кого, тільки в Зорбаса. Не тому, що Зорбас кращий від інших. Нітрохи не кращий, анітрохи! Скотина й він. Але я вірю в Зорбаса, бо лише він