Нікос Казандзакіс - Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

чимало часу, а я переживав самим тілом, без втручання розуму, дивовижно достовірно появу, розквіт і зникнення світу. І знову я поринав, але тепер уже без оманливих слів та безсоромної акробатичної гри розуму, в Будду. Оцей ось дим і є сутність його вчення, оці ось хвилинні мінливі видива і є життя, що спокійно, безшумно, щасливо доходить кінця в блакитній нірвані... Я не розмірковував, не намагався щось відгадати, ні в чому не сумнівався, а просто жив достовірністю.

У мене вихопилося тихе зітхання. Воно повернуло мене до дійсності: оглянувшись довкола, я побачив жалюгідну дощану кімнатку, маленьке люстерко, що висіло біля мене на стіні — на нього впав перший промінь, і воно сипонуло іскрами,— а навпроти на своєму ліжку спиною до мене сидів Зорбас і курив. І враз у мені зринув з усіма своїми трагічними й комічними перипетіями минулий день. Ледь чутний запах фіалки, одеколону, мускусу й амбри; папуга — людська душа, що стала папугою й била крилами по залізній клітці та волала, і стара баржа, яка єдина залишилася від цілого флоту, навіюючи спогади про колишні морські битви.

Зорбас почув моє зітхання, підвів голову, обернувся.

— Погано ми повелися,— пробурмотів він,— погано повелися, хазяїне. Сміявся ти, сміявся й я, і вона, бідолашна, бачила це! А те, що ти пішов, не чіплявшись до неї, ніби вона тисячолітня потворна старушенція,— який сором! Це невихованість, хазяїне, так люди не поводяться, ні, даруй мені! Адже вона жінка, слабке створіння, жалісливе. Добре, що хоч я залишився втішити її.

— Та що ти, Зорбасе,— розсміявся я,— ти серйозно вважаєш, що в кожної жінки лише це одне на думці?

— Так, хазяїне, лише це одне в них на думці. Ось послухай мене, я то вже бачив і перебачив, і чого тільки не натворив, та таки ж і дійшов, повір мені, розуму. У жінки лише це одне на думці, хворе вона створіння, кажу тобі, жалісливе. Не скажеш, що любиш її, і що жадаєш її,— вона одразу починає плакати. Вона може й зовсім не жадати тебе, може й гидувати тобою, може відмовити тобі — то інша річ. Може. Але вона завжди хоче, щоб той, хто дивиться на неї, жадав її. Ось чого вона хоче, бідолашна, то зроби ж їй таку послугу!

Мав я бабусю, було їй років з вісімдесят. Життя цієї старої — справжня казка. Але то вже інша пісня... Було їй тоді, отже, років з вісімдесят, а навпроти нашого дому жила дівчина, вродлива — хоч напийся з виду, звали її Крустало. Кожної суботи ввечері ми, сільські парубійки, вип’ємо, було, захмеліємо, закладемо за вухо квітку василька, мій двоюрідний брат візьме тамбуру[21], та й співаємо їй серенади. Пристрасть, кохання! Ревіли, як буйволи. Всі ми її вподобали і ходили до неї щосуботи ввечері гуртом, щоб вона вибрала котрогось із нас.

Так ось, ти не повіриш мені, хазяїне! Жінка — страшна загадка; має вона одну рану, що ніколи не заживає. Всі рани заживають, а ця не заживає, і не вір нікому. Що з того, що жінці вісімдесят років? Рана все одно відкрита.

Так ось, кожного вечора бабуся підсувала кушетку до вікна, брала потай люстерко та й ну розчісувати своє волосся скільки там його лишилося, і проділ робила. І озиралася крадькома, чи ми, бува, не бачимо, а якщо з’являвся хтось із нас, то вона скулиться, сумирна, як божа коровка, і вдає, що спить. Тільки де там їй було заснути! Вона чекала серенади. Вісімдесят років! Розумієш, хазяїне, яка це загадка жінка? Тепер мені аж плакати хочеться. А тоді я був дурний, нічого не розумів, тому сміявся. Одного разу я розсердився на неї, бо вона лаяла мене, що я чіпляюся до Дівчат, то ж я їй теж намолов казна-чого: «Що це ти натираєш собі губи горіховим листям кожної суботи? Що це ти розчісуєшся на проділ? Думаєш, то ми тобі співаємо серенади? Нам подобається Крустало, а ти вже на ладан дихаєш!»

Ти повіриш, хазяїне? Тоді я вперше зрозумів, що таке жінка. Дві гарячі сльози скотилися з очей моєї бабусі. Зіщулилась вона, як собака, підборіддя затремтіло. «Крустало,— закричав я й підступив до неї, щоб краще чула,— Крустало!» Молодість — вона дика, жорстока, бо не розуміє багатьох речей. Бабуся моя здійняла сухі руки до неба й крикнула: «Всім серцем тебе проклинаю!» І відтоді бідолашна моя бабуся почала підупадати. Зів’яла, а через два місяці й померла. І вже в передсмертних корчах помітила мене, засичала, як черепаха, й простягла кістляву руку — хотіла мене вхопити: «Це ти мене вбив, антихристе, прокляття на твою голову, бодай ти зазнав того, чого я зазнала, Алексісе!»

Зорбас засміявся.

— Збулося прокляття старої! — сказав він, погладжуючи вуса.— Мені вже ось, вважай, шістдесят п’ять, та хоча б і сто було, я не порозумнішав би,— все одно носив би в кишені люстерко і загравав би до жіночого роду.

Він знову засміявся, викинув сигарету в вікно, потягнувся.

— Багато маю вад,— сказав,— але ця мене вб’є!

І скочив з ліжка:

— Ну, годі про це, багато вже наговорили. Сьогодні робота!

Він швидко одягнувся, взув свої грубезні черевики й вилетів надвір.

Я похилив голову на груди, роздумуючи над словами Зорбаса. І раптом мені пригадалося далеке засніжене місто: була виставка Родена, я стояв і дивився на велетенську бронзову руку —«Руку божу». Її долоня була напіввідкрита, а в долоні, забувши про все на світі, змагалися в єднанні чоловік і жінка.

Біля мене зупинилася якась дівчина. Вона теж задивилася, тремтячи, на непримиренне вічне сплетіння. Тендітна, гарно вдягнена, вона мала густе русяве волосся, вольове підборіддя, тонкі, чітко окреслені вуста. Щось у ній було рішуче й мужнє. І я, хто так ненавидів легковажні розмови,— не знаю, що мене підштовхнуло,— обернувся й заговорив до неї:

— Що ви про це думаєте?

— Що краще було б людині вирватися з цього! — твердо сказала вона.

— А куди ж їй подітися? Рука божа є скрізь. Порятунку немає. Вам шкода?

— Ні. Можливо, кохання — найбільша радість на землі. Можливо. Але коли я зараз дивлюся на цю бронзову руку, я хотіла б вирватися.

— Вам імпонує воля?

— Так.

— А якщо ми лише тоді вільні, коли скоряємося бронзовій руці? Якщо слово «бог» не має того поверхового змісту, якого йому надає юрба?

Вона глянула на мене занепокоєно.