Нікос Казандзакіс - Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

Так жилось мені безжурно,

Нащо ж я тебе зустріла...

А Зорбас підхопився, приніс із нашої кімнати сандур, сів на землю, схрестивши ноги, витяг його з чохла, поклав собі на коліна й простяг свої ручиська.

— Ох! Ох! — ревнув він.— Візьми ніж, убий мене, моя Бубуліно!

І коли вже споночіло, коли на небо викотилась вечірня зірка й залунали змовницькі звуки сандура, мадам Ортанс, переобтяжена куркою, рисом, смаженим мигдалем та вином, важко схилилася Зорбасові на плече й зітхнула. Потім легенько потерлась об його кістляву спину і зітхнула знову.

Зорбас кивнув мені й тихо сказав:

— Ну, все, вона вже готова, хазяїне, ходи собі!

Світало. Я розплющив очі й побачив навпроти себе Зорбаса. Він сидів по-турецькому на своєму ліжку й курив, поринувши в глибоку задуму. Його маленькі круглі очі втупилися в віконце, що стало молочно-білим від вранішнього світла. Під очима в нього з’явилися мішки, гола кістлява шия незвичайно витяглася й напружилась, як у хижого птаха.

Учора ввечері я досить рано покинув бенкет, залишивши Зорбаса наодинці із старою сиреною.

— Мені пора,— сказав я тоді,— бажаю гарно провести час, Зорбасе, будь молодцем!

— На все добре, хазяїне,— відгукнувся Зорбас,— залиш нас, хай ми тут повидираємо одне одному очі.

І здається, вони таки повидирали їх, тому що крізь сон я начебто чув тихе воркотання, а якоїсь миті сусідню кімнату ніби струсонуло; та потім я міцно заснув. Далеко за північ я почув, як Зорбас увійшов босий і вклався в ліжко тихенько-тихенько, щоб не розбудити мене.

Тепер, у вранішньому світлі, я бачив, як він дивиться кудись у далину, у сяйво зорі, але очі його ще не прокинулись; відчувалося, що він потонув у якесь глибоке сп’яніння і крила сну ще не злетіли з його повік. Спокійно, байдуже віддавався він плину імлистої, повільної, як мед, річки: плинули світ, земля, води, думки, люди, плинули до далекого моря, плинув разом з ними й Зорбас, плинув не опираючись і не питаючи куди — він був щасливий.

Село почало прокидатися — галасували півні, свині, віслюки, люди. Я хотів був скочити з ліжка й гукнути: «Гей, Зорбасе, сьогодні починаємо працювати!», але й сам відчув несказанну втіху в тому, щоб отак мовчки, спокійно віддатися примхливим ясно-рожевим фантазіям зорі. Все життя в такі чарівні хвилини здається легким, як пух, а земля м’якою й ніжною, наче хмарка, що безперестанно змінює форму в повівах вітру.

Я дивився, як курить Зорбас, і мені стало заздрісно; я намацав рукою свою люльку. З хвилюванням поглянув на неї: мені її подарував мій друг; він мав ясно-зелені очі й шляхетні, з тендітними довгими пальцями руки. Було це давно, на чужині, якось опівдні, коли він саме завершив навчання й мав увечері вирушати до Греції. «Облиш сигарети,— сказав він тоді мені,— їх запалюєш, викурюєш до половини й кидаєш, мов жінку з вулиці. Це ганебно. Оженися з люлькою, це вірна жінка; як повертатимешся додому, вона завжди чекатиме тебе. А дивитимешся, як з неї кільцями здіймається дим — згадуватимеш мене!»

Був полудень; ми вийшли з одного берлінського музею, де мій друг прощався із своїм улюбленим Рембрандтовим «Воїном» у високому бронзовому шоломі, з блідими запалими щоками, з рішучим і печальним поглядом. «Якщо я звершу в своєму житті якусь велику справу,— прошепотів він, вдивляючись у непокірне відчайдушне обличчя,— то завдячуватиму нею тільки йому...»

Ми покинули приміщення і зупинилися на подвір’ї музею, спершись на якусь колону; навпроти нас стояла потемніла бронзова статуя — гола амазонка; невимовно радісна і впевнена в собі, вона красувалася на неосідланому коні; якась маленька сіра пташка, схожа на трясогузку, сіла на голову амазонки, жваво крутнула хвостиком, насмішкувато писнула разів зо три і полетіла.

Я здригнувся й глянув на свого друга: «Чув пташку?,— запитав його.— Вона ніби щось сказала нам і втекла».— «То ж пташка, то хай собі щебече, хай собі співає!» — відповів мій друг і усміхнувся.

Чому перед моїм зором зринула сьогодні рано-вранці тут, на цьому крітському узбережжі, та далека мить, чому наповнила мою душу тугою?

Я поволі набив люльку, закурив.

«Усе в цьому світі має потаємний зміст,— подумалось мені.— Все суще — люди, тварини, дерева, зорі — це ієрогліфи, і той щасливий і нещасний водночас, хто починає читати їх по складах і відгадувати, що вони означають... Тої миті, коли дивишся на них, ти ще нічого не розумієш, тобі здається, що то люди, тварини, дерева, зорі, і лише через багато років, надто запізно, доходиш їхнього змісту.

І воїн у бронзовому шоломі, і мій друг, що сперся того похмурого полудня на колону, і трясогузка, і те, що вона сказала нам, щебечучи, і навіть популярні слова з похоронної пісні Доброчинності,— все це,— гадаю я тепер,— можливо, має якийсь потаємний зміст, але який?»

Я стежив, як снується дим у сутінках, як, побавившись хвилину, він, синій, заплутаний, поволі тане в повітрі. І моя душа перепліталася з ним, і бавилась, і танула знову. Минуло