Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

А як ти збираєшся отримати те, що хочеш, якщо практично все населення Пояса вважає, що ти або хочеш правити сам, або підтримуєш Вена? Полювати на породження тріщини в околиці де тисячі прагнуть твоєї крові, це тобі не коники з гівна ліпити.

Я зітхнув.

-- На Великого Горма. Постійно якісь проблеми.

-- Що ти збираєшся робити?

-- Чому я повинен щось робити? Це все лишень відвертає увагу, а в мене закінчується терпіння. Амра десь там, і кожна мить, яку я змушений займатися цією огидною, монотонною дитячою грою – політичним життям в Белларіусі – це мить, коли я не повертаю її!

Між нами запала тиша, тоді Фаллон відкашлявся.

-- Що, відвів собі душу?

Я знов зітхнув, тоді підняв великий і вказівний пальці розведені десь на відстані сантиметра.

-- То що ти збираєшся робити?

-- Думаю, краще піти поговорити з кимось, хто керує Справедливими Хлопцями.

-- Відправ Кіля. Він користується в них певним авторитетом.

-- Ні. Піду сам. Мені вже набридла ця купа холодного каміння, і мені набридло сидіти склавши руки, поки інші виконують мої накази.

-- Вирішувати тобі, звісно ж. Якщо тебе не вб‘ють, як тільки побачать, то тобі варто поговорити з Гаммондом. Але я прийшов не для того, щоб виробляти стратегію. – Він витягнув з кишені складений аркуш паперу і протягнув мені.

-- Що це? – запитав я, беручи його.

-- Все, що мені вдалося знайти у моїй бібліотеці відносно твоїх пошуків.

Написано було староімріанською і більш-менш розбірливо:

І несподівано володар володарів

Великий пекла герцог, Хом Деі

Встав і схопив нечестивий меч

І вразив Лагну в шию.

І голова Лагни,

Глипаючи відкритими очима,

Покотилась по підлозі.

-- Це з “Відплати Лагні” – сказав Сірий Зуб. – Мене зацікавило, бо тут згадується не тільки книжка, а й ключ.

-- Там випадково не згадується що вони роблять?

Сірий Зуб похитав головою.

Я поклав аркуш в кишеню і простягнув руку. Сірий Зуб потиснув її.

-- Дякую, Фаллоне.

Він знизав плечима.

-- Фактично, нема за що.

 

#

Я спускався з гори в холодному, але золотому вечірньому світлі. Половина домів шляхти була порожньою, друга перетворилася у військові табори. Я йшов серединою вулиці, мене супроводжували ворожі погляди, проте ніхто не кинув мені виклик.

Мені було цікаво, як найманці пробиралися на гору, взявши до уваги, що революціонери утримували порт і Пояс. Хвильку поміркувавши, я знайшов відповідь. Звісно ж, як не крути, гора Тарвус – кругла, і існували шляхи в місто з глибинки Белларії на півночі та сході. Може не дуже добрі шляхи, але явно прохідні. А всі кордони діряві. Я не міг позбутися думки, що якби повстанці навалилися раніше, то прогнали б шляхту до того, як шляхта змогла зібрати таку силу найманців, яка була зараз в їхньому розпорядженні. Ця помилка могла коштувати їм їхньої революції.

-- Не моя проблема, -- пробурмотів я.

Коли я нарешті підійшов до барикади, то був геть розчарований. А ще зрозумів, як Кіль так спокійно прокрадався туди-сюди, навіть зі зламаною рукою. Звичайні бочки, ящики і меблі були звалені в купу у вузьких місцях вузьких вулиць. Якщо хтось був хоча б трохи сповнений рішучості, то міг знайти десяток шляхів обійти барикаду – по дахах, через вікна і двері. Наскільки я бачив, на дахах не було вартових, і хоча деякі вікна та двері були перекриті чи забиті дошками, багато з тих, які знаходилися вище першого поверху – вже ні. Мені стало цікаво, чи хтось так насправді керував обороною Пояса, чи це спонтанне, неорганізоване волонтерство.

-- Не моя проблема, -- нагадав я собі знову.

-- Це той йобаний маг, -- сказав один з повстанців, що стояли на барикаді, його лиса голова виглядала з-понад комода розташованого на вершині купи розбитої цегли. – Що нам, курва, робити?

-- Звідки ти знаєш, що це той маг? – запитав його товариш, що знаходився поза моїм зором.

-- В нього емблема, бачиш? В нього немає ока, бачиш?

-- Я наполовину сліпий, а не наполовину глухий, -- сказав я їм.

-- Стій де стоїш! – вигукнув перший.

-- Цизорику, -- сказав другий. – Потрібно відправити гінця в Скибку по інструкції.

-- Відправте послання Гаммонду, -- сказав я. – Передайте, що я хочу поговорити. Негайно.

-- Ти тут не будеш ніким… гм, верховодити, -- сказав Цизорик. – Не рухайся, бо я затримаю тебе іменем Народного Комітету.

-- Я думав, що ви Справедливі Хлопці.

-- Виявилося, що серед Справедливих Хлопців ціла купа бабів, кумекаєш? Довелося змінити.

-- Кляті баби ниділи і ниділи, -- почув я, як бурмоче інший.

-- Ви відправите послання чи ні?

-- А якщо ні?

-- Тоді я перетворю цю жалюгідну пародію на барикаду у багаття і піду шукати Гаммонда особисто. Обирай.

Він поміркував.

-- Відправляй гінця, -- сказав своєму товаришу.

 

7

Виявилося, що Гаммонд -- жінка.

-- Дай вгадаю, -- сказав я, коли вона вилізла на барикаду і хмуро глянула на мене. – Це ти стоїш за зміною назви на Народний Комітет?

-- Дідька лисого. Мені насрати, як ми називаємося. Чого тобі треба? Якщо ти тут для того, щоб вбити мене, як Штайнера, то жодної користі