Рома Аріведерчі - Я, Ректор і наша Таємниця, Рома Аріведерчі

- Буває, пане ректоре. І не думаю, що отак зразу можна сказати, кому більше пощастило - нареченій чи їм.

Вона ще й у філософії здібна. Теж мені - скарб з Кринжової трясовини.

- Можна адептко. - заперечую, бо так треба. -  Тоді нікому не пощастило.

- Ух ти!  - її великі очі якось хижо зблискують. Дивна дитина.

- У них була одна на двох сильна родова магія. От одна з сестер трохи помагічила і начаклувала собі вічну молодість і красу. А друга помагічила, і начаклувала собі, щоб хлопець дістався їй. 

- Оу. Панна Кімора одразу мені здалася дуже розумною.

- Не перебивайте свого ректора, адептко.  Ви мене збиваєте. Це не був розумний вчинок, аж ніяк. Оскільки хлопець уже мав наречену, і вона була його справжньою парою, то на виконання забаганки панни Кімори пішла вся її родова магія. Бо забрати від пари судженого практично неможливо.  Але вона й справді  добилася свого.

- Ммм. Пане ректоре. Це чудова алегорія про те, що не будь красивою, а будь розумною. Дякую вам за цю притчу. Але чому тоді вони обидві панни? 

- А тому. - злорадно кажу я. - що коли хлопець передумав женитися і пішов під вінець з іншою, його істинна пара вмерла від розриву серця. І він звісно теж - в ту ж мить. Бо так воно завжди у пар.

- Оу. Тоді це була притча про те, що не можна складати всі яйця… перепрошую, я пам’ятаю, що це заборонена тема. Що не можна витрачати всі можливості на один проєкт, і треба на такі випадки користуватися резервним фондом - як панна професор?

- Адептко, вам ніхто не казав що ви дивна, унікальна і..

Вона знову червоніє і робить крок назад і завмирає стовпчиком. По-моєму і дихнути боїться. 

Що знову не так? А, ну от знаву я ляпнув двозначність. То від спеки,від неї, проклятої.

- І у вас дуже креативний підхід і нетривіальні висновки. - знову мене долає кашель.  - Я маю на увазі ваше сприйняття етично нечітких ситуацій. 

Вона починає дихати.  Моя харизма на цю дівчину дужжже дивно діє. Треба слідкувати за язиком, бо де я ще візьму таку… таку… секретарку, так, секретарку таку де я ще візьму, як вона звільниться через мій довгий язик?

- Словом, адептко, я хотів донести до вас думку, що не в зовнішності справа і не в тому, що вам чогось хочеться. А тільки в тому, щоб не закохуватись у чужу пару. Тобто в мене.

- А. - вона полегшено зітхає. У вас є пара. Мої поздоровлення. Добре, я не буду у вас закохуватись. І на думці такого не було, пане ректоре, і все одно дякую за мудрі настанови.

Не  було значить і на думці. Он воно як. Старію? Втрачаю харизму? До чого дійшло - якась приблуда навіть і не глянула. А може і глянула, та не зацінила. На того Валеріана задивилася. 

Отак  побачить мене моя пара і пройде повз. Як оця малолітка. І що я тоді - як Магда? 

А… А до речі нащо я їй це сказав? Хто мене за язика тягнув. Це ж дешевий пікап, після цього молоденькі дурненькі й закохуються.  Хоча вона ніби не дурненька. Кгхкха…

- Адептко, ви не могли б відчинити вікно. Тут душно й жарко…

- Не можу, пане ректоре. Бо воно і так відчинене. І скажу вам, як на мене, тут дубар. І без мантії я б уже замерзла. Добре, що від вас іде тепло. Наче від грубки.

Вона посміхається дуже мило. І нічого поганого в тому, що рот великий, немає.  Посмішка тоді ширша. От. Кгх… чого тільки не лізе в голову.

- Адептко. Я повинен вам це сказати. У мене ще немає пари. Є деякі здогади, де вона може бути. Але мені туди не дістатися. 

- Який жах, пане ректоре - то вона може хворіє десь там, а кашель у вас?

- Ні, воно не так працює, адептко. Не збивайте мене з думки. Я хочу вас… Кххх…

- Пане ректоре, накажіть мені покликати отого професора, що лікує. Не мені вам нагадувати.  Драконам не буває жарко, і вони не кашляють Це вас хтось зурочив! І якщо з вами щось станеться моє життя в цьому світі втратить будь-який сенс.

О, почалося. І вона туди ж. А було так гарно.

- Адептко. Я наказав у мене не закохуватись. Вам що, окремий наказ продиктувати?

- А хто закохується? Точно не я. Нащо мені в вас закохуватись. Ви дракон, у вас пара десь є і повно жінок, які в вас із задоволенням закохаються або вже. І ви мене вдвічі старше. А може й втричі. І ми різних видів. Між нами соціальна  прірва,  я не люблю шатенів, я…

- Алептко Тян! Перестаньте бісити вашого ректора. Ви з мене якогось монстра зробили.

- Хіба?  Мої вибачення. Я тоді ставлюся до шатенів без інтересу. Так краще?

- Кгкхх.

- От бачите? Я маю на увазі, що як ви помрете від уроку, то моя посада скоротиться. І я не зможу платити за навчання. І не отримаю димплом…

- А . Он воно як. 

Мені знову чогось образливо.

- Тому напишіть наказ або усно мене пошліть за лікарем, пане ректоре. Я нервую. Тобто мені за вас страшно.

- Ну як ви так ставите питання, то посилаю. 

Вона розвертається і майже вистрибом прямує до дверей.

- Адептко Тян!

Секретарка повертає до мене голову, але лапка з обкусаними нігтями впевнено тримається за різну ручку у вигляді змії.  Змій вона боїться, а драконів ні. Дивно це, скажу я вам.

- Адептко, ви не спитали навіть, куди йти. І минулого разу не спитали. Ви зарані вивчили план академії?

- Я не настільки гарно все запам’ятовую, пане ректор. У мене  географічний кретинізм. Тому не має ніякого сенсу пояснювати, як туди дійти. Все одно переплутаю.

- А нащо ви тоді йдете? І як ви вчора знайшли комору?

- Ну так. - вона показує пальцем собі під ноги. - Пане ректоре, фамільяр же ж.

- Який ще фамільяр, адептко?

- Ну оцей.  Я загалом не в претензії, але хотілося б щось пухнастіше. Ну раз уже я секретарка і маю відношення до ректорату… Може... ой!  Я тобі покусаюсь!

- Я вас не покусаю адептко. І відколи це ми на ти? Що знову за цирк?

- Та я не вам, вибачте. Я світляку - і знову показує на пусте місце.