Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

— Цього не може бути…

— На, випий води, — він простягнув Артуру склянку, і той мовчки втупився на неї. — Пий!

Машинально Артур взяв склянку, підніс до губ, але не пив. Рука почали тремтіти, Вєталь вчасно встиг вихопити склянку, Артур схилився, закрив обома руками обличчя і заплакав.

Пізніше якось вдалося затягти Артура в бар. Взяли пиво, на вибір Віталія, бо другові було все одно що пити. Пили мовчки і ця мовчанка лякала. Вєталь вирішив розговорити друга.

— Може подзвонити твоєму батькові?

— Навіщо?

— Щоб він забрав тебе.

— А ти не прихистиш мене на ніч?

— Я за завтра кажу. Щоб забрали тебе завтра.

— Не потрібно. Я поїду сам.

— Ти впевнений, що зможеш?

— Так… Я зможу. Я не вірю, що Злата померла. Це бабуся не хоче її відпускати і придумала таке… Коли я повернуся, то поїду в Житомир і знайду її, — він крутив пивний кухоль у руках, розглядаючи, як піна рухається і тане.

— Артуре, я розумію, що прийняти таку інформацію складно, проте...

— Нема чого приймати. Це брехня. Вона — жива.

Віталій хотів заперечити, але передумав. Якщо Артурові так легше, то й нехай. Нехай вважає, що Злата жива, що її просто ховають від нього. Мабуть, така захисна реакція. Мозок Артура відмовляється прийняти втрату. Йому потрібен час. Головне, не лишати Артура на самоті. Невідомо, яка думка наступною прийде в його захмелілу голову.

Вранці, ще не відкриваючи очей, Вєталь відчув аромат кави. Артур стояв біля вікна з чашкою в руках і дивився на місто. Квартира-студія була на п'ятому поверсі, і краєвид відкривався гарний, проте зараз для друга це не мало жодного значення. Лице напружене, зосереджене. Важко сказати, що саме він думає, але точно — про Злату.

— Привіт, — Віталій підвівся з ліжка. Тепер він бачив, що диван, на якому спав Артур, вже складений, постіль — знята і акуратно лежить поруч на столику.

— Привіт. Я тут трохи похазяйнував без тебе. Не знав, що ти зрадив своєму зеленому чаю і почав пити каву. До речі, хороша кава.

— Це не я, це — Ґрета, — відповів і осікся.

— Значить, у Ґрети хороший смак. Шкода, що ми вчора не познайомились.

— Іншим разом.

— Так, іншим разом, — відлунням повторив Артур. — Я, мабуть, поїду.

— А сніданок?

— Дякую, якось не хочеться. Батько хотів сьогодні ще кудись поїхати…

— Артуре, я…

— Не хвилюйся, зі мною все гаразд. Я не збожеволів, я розумію, що сказав мені Жека вчора, але я не вірю. Цього не може бути. Я не відчуваю, що її нема. Злата жива.

Віталій дивився на друга і не знав, що йому робити. У такому стані, коли він впевнений, що Злата жива, він дивний, але принаймні здається цілком нормальним, а коли розуміння втрати охопить його розум, то чи лишиться він нормальним тоді? Що краще? Що гірше?

— Дзвони…

— Я подзвоню, — сказав Артур, і спомин гострою голкою пронизав серце."Я подзвоню"...

Під'їхавши до будинку родини емігрантів, у якої вони жили з батьком, Артур вимкнув двигун і відкинувся на сидінні. Всю дорогу він думав про Злату. Про те, що почув від Жеки. Вдаваний спокій і впевненість, що це неправда, що це бабуся ховає онуку від нього, почали танути. Розарія опікає Злату, але вона розуміє, що такий шанс навчатися за кордоном випадає не часто і не всім. Вона б не стала вигадувати смерть онуки.

Розуміння того, що сталося, змушувало мозок усвідомити і прийняти — Злати нема. "Цього не може бути" змінилося на "її більше нема". Всередині все хололо і якась бездонна діра створювалась на місці серця, стискала легені і, здавалося, розчавлювала його фізично. Чому? Чому так сталося? Злата… така мила й гарна дівчина, така талановита, чим заслужила вона жахливу смерть від собачих ікл? Чому вбивці і ґвалтівники живуть, а її більше нема? Де справедливість?

Що тепер? Як жити у світі, де її більше нема? Злата була яскравим світлом, сонячним променем, до якось хотілося тягнутися, заради неї хотілося жити. Тепер її більше нема. Навколо темрява і ця порожнеча, що роздирає душу.

Батько здивовано поглянув на Артура, який ураганом влетів у вітальню. Жінки родини, в якій вони жили, ще вовтузилися на кухні, готуючи сніданок, і були трохи здивовані такій появі хлопця.

— Ти так рано?— Олексій зайшов слідом на кухню.

— Доброго ранку всім, — привітався, вмикаючи кавоварку. У відповідь почулось багатоголосе вітання.

— Я думав, ти приїдеш під вечір. Щось трапилось?

— Трапилось.

— Поясниш? Ти так рано...

Артур не відповідав, а просто дивився на темну рідину, що бігла в чашку.

— Довго ввечері не сиділи, вранці випив кави і повернувся, — відповів, коли чашка наповнилась.

— Ви посварились?

— Ні, — Артур відпив кави.

— Сину, я ж бачу, що з тобою щось не так.