Марія Акулова - Ефект метелика, Марія Акулова

— Розумію, просто…

— І я хотіла поговорити про ті гроші, що ти дала мені…

Знову тяжко зітхнувши, Настя підняла погляд на матір.

— Ти десь танцюєш?

Дівчина кивнула.

— Не в Петра.

Похитала головою.

— Ви теж виступаєте на корпоративах?

Невизначений круговий рух, щоб не збрехати, але і правду не сказати.

— Тебе не ображають?

Швидкі та впевнені рухи головою справа наліво, щоб навіть підозри не могло закрастися, що це не так.

— Тобі подобається?

Ну ось, а тепер доведеться або мовчазно брехати, або викручуватися, або говорити правду без подробиць. Останнє — найкращий варіант.

— Мене влаштовує оплата, трохи напружує графік і контингент, але, врешті-решт, тато ж якось у ресторанах співав. А в дев’яності люди там сиділи різні.

— Співав, — Наталя кивнула, в очах жінки промайнув смуток. Звична реакція на спогад про Володимира Веселова, чоловіка й батька, якому не пощастило дожити до цього дня.

Він був співаком. Не просто співаком, а естрадним вокалістом, дипломованим, справжнісіньким, з абсолютним слухом і гарним баритоном. Йому пророкували велике майбутнє. Однокурсниці зітхали, дивлячись у ці бездонні чорні очі, однокурсники заздрили, дражнячи 'манекенником'. А Володимиру було наплювати. Він щиро вірив у це своє велике майбутнє, прагнув до нього. Правда, потім зустрів Наталю, студентку економічного факультету, закохався, і плани на велике майбутнє якось пішли на другий план, поступившись місцем думкам про завоювання красуні. Красуню він усе ж завоював, взяв за дружину, і вже через дев’ять місяців бавився з маленькою Настасею.

Десь у цей же час прийшла думка про те, що непогано б повернутися до планів на блиск майбутнього. Але ніхто ж не чекав, коли він награється в сім’ю, усі пропозиції річної давності давно втратили актуальність, а нехай і подає надії, але вітряний голосистий хлопець виявився нікому не потрібним.

Розлютившись на такий поворот подій, Володимир вирішив, що спів — не для нього, на зло кондуктору, відправився працювати на завод. Настя росла, грошей катастрофічно не вистачало, Наталя поривалася теж піти на роботу, але Веселов відхрещувався, раз у раз повторюючи, що вдома вона необхідніша, а з грошима він розбереться. Розібрався як міг — попросився співати в одному з місцевих ресторанів. Про це він мріяв у юності, вислуховуючи хвалебні оди викладачів і студентів? Ні. Подобалося це його гордості? Ні — коли твоя дитина хоче їсти, тобі вже якось не до гордості.

Настя пам’ятала, як кілька разів вони з мамою приходили ввечері в ресторан, у якому працював Володимир, слухали тата, плескали, наминаючи смачнющі тістечка. Це було чи не найкращий спогад її дитинства, але тільки тепер, ставши на десять років старшою, Настя витягла з пам’яті байдужі обличчя 'вдячних' слухачів, голосно реготливих навперебій із батьковим співом, братиків, які вкладають під час рукостискання в долоню батька купюри, роблячи замовлення на десяте коло 'Централу'. Найкращий спогад для дитини був сумними буднями дорослого, мрії якого розбилися об побут і необхідність виживати.

Володимир Веселов ніколи не сумував, не скаржився — прізвище зобов’язувало. Працював, співав, навіть зі своєї ресторанної кар’єри намагаючись витягти задоволення, а на вихідних, у них вдома збиралася компанія друзів, ось тоді Володя і відводив душу. Чоловік брав у руки гітару, спочатку дражнив усіх переборами, на які в грудній клітці Настусі щось відгукувалося задоволеним бурчанням, потім хитро усміхався, відкидав з обличчя волосся, починаючи сеанс гіпнозу своїм голосом. Іноді до запропонованих батьком пісень приєднувалися, розкладаючи їх на два, три голоси, але частіше воліли слухати. А Настя ж завжди слухала й дивилася на свого бога, забуваючи закрити рота. Він був ідеальним. Вродливим, сильним, сміливим, добувачем, найрозумнішим. Це він відвів її на перший урок у балетний клас. Він вдома дивився на її намагання робити повороти шайне, попередньо розтягнувши всі меблі по кутах, щоб маленька не поранилася. Він пишався нею, приходячи на відкриті уроки. Він вірив, що в дочки все буде не так, як у нього. Бачив Настю зіркою балету, мріяв про те, як буде сидіти в партері, спостерігаючи за бенефісом власної дитини, і він домігся б свого. Неодмінно, обов’язково. Якби прожив більше, обов’язково домігся б.

— Співав, але не від хорошого життя, — Наталя, як і дочка, поринула на час у спогади, а тепер повільно поверталася в реальність, всоте проходячи через усвідомлення того, що минулі роки не повернути.

— Мамусю, усе добре, — кинувши ще один погляд на годинник, Настя зрозуміла, що відведений на відпочинок час добігає кінця. — Ти розберешся з роботою, я не завалю сесію, знайду місце в якійсь школі, буду вчити діток. На нас із неба впаде скриня зі скарбами, ми виграємо в лотерею, отримаємо спадок від якогось невідомого закордонного родича. Потрібно тільки трохи потерпіти, і все в нас неодмінно буде добре.

Усміхнувшись, Настя встала з диванчика, схопила чашку з гарячим ще чаєм.

— Твої слова та Богу у вуха, Настусю, — мама похитала головою, але сперечатися не стала. Розвернувшись до дошки, знову зайнялася приготуванням. — Через пів години вечеряємо.

— Угу, — вийшовши з кухні, Настя зробила ще один ковток із чашки, хитаючи головою. Зараз дівчині здавалося, що з усіма їхніми проблемами впоратися може тільки та сама скриня зі скарбами або щасливий лотерейний білет.