Курт Воннегут - Колиска для кішки

живіт з одного боку до другого й ідуть геть. Тому бідолашному злочинцю нічого не залишається, як висіти, от і все!

— Боже милостивий!

— Не сказав би, що мені це до вподоби, але не скажу також, що це погано. Мені іноді здається, що таким чином ми могли б покінчити з підлітковою злочинністю. Гак для демократичної країни — це, мабуть, трохи занадто. Привселюдне повішення пристойніше. Підвісити кілька підлітків, що крадуть автомобілі, на ліхтарях навпроти їхніх домівок з табличкою на шиї: «Мамо, ось твій хлопчик». Зробити це один, два, три рази, а там, дивись, можна буде відправити в архів замикачі запалення, як колись — відкидні сидіння та підніжки в автомобілях.

— Ми бачили цю штуку в підвалі з восковими фігурами в Лондоні, — пригадала Гейзел.

— Яку штуку? — спитав я.

— Гак. Там у підвалі влаштована Кімната жахів. Воскова фігура висіла на гаку. Зовсім як справжня, мене ледь не вивернуло.

— А Гаррі Трумен був зовсім не схожим на справжнього Гаррі Трумена, — додав Кросбі.

— Даруйте, що?

— У кабінеті воскових фігур, — пояснив Кросбі. — Постать Трумена ніяк його не нагадувала.

— Зате більшість інших дуже схожі, — сказала Гейзел.

— А той, що на гаку, то був якийсь відомий персонаж? — спитав я її.

— Не думаю. Просто людина.

— Ніби манекен? — спитав я.

— Ага. Він був прикритий чорною оксамитовою завісою — хто хотів подивитись, мусив її відтягнути. До завіси було причеплено оголошення, що дітям дивитись заборонено.

— Але хлопці не слухались, — сказав Кросбі. — Серед відвідувачів були хлопчаки, усі вони дивились.

— Для хлопців такі оголошення все одно, що валер’янка для котів, — сказала Гейзел.

— Як вони поводились, коли бачили людину на гаку? — спитав я.

— Ну, — сказала Гейзел, — вони реагували, як решта, як дорослі. Поглянуть, нічого не промовлять і йдуть собі дивитись наступний експонат.

— Який же був наступний?

— Залізне крісло, у якому колись живцем засмажили чоловіка, — сказав Кросбі. — Засмажили за те, що він убив свого сина.

— Але, після того як його засмажили, — жваво додала Гейзел, — виявилось, що він сина не вбивав.

44 Співчуття до комуністів

Коли я повернувся до свого місця поряд із дюпрасом Клер та Горліка Мінтонів, у мене вже була, завдяки Кросбі, нова інформація про них.

Подружжя Кросбі не було знайоме з Мінтоном, але вони знали, яка в нього репутація. Їх обурило його призначення на посаду посла. Вони сказали мені, що Мінтона колись вигнали з Державного департаменту за те, що він був недостатньо суворий до комунізму, але поплічники комуністів, а може, навіть хтось страшніший, допомогли йому відновитись на службі.

— Непоганий буфет там, у хвості, — сказав я Мінтону, зайнявши своє сидіння.

— Хммм? — подружжя все ще читало рукопис, що лежав між ними.

— Гарний бар у літаку.

— Дуже добре. Це приємно.

Читання тривало, подружжя очевидно не зацікавилось моїм повідомленням. Аж раптом Мінтон обернувся до мене з кисло-солодкою посмішкою й спитав:

— До речі, хто він такий?

— Ви кого маєте на увазі?

— Чоловіка, з яким ви розмовляли в барі. Ми йшли туди, щоб випити, і біля самого входу почули вашу розмову. Ця особа розмовляє дуже голосно. Він сказав, що я співчуваю комуністам.

— Це велосипедний магнат Г. Лов Кросбі, — сказав я, червоніючи.

— Мене звільнили з приводу песимізму. Комунізм тут ні до чого.

— Це я була винна, — сказала Клер. — Проти нього не було доказів, крім листа, який я надіслала до «Нью-Йорк Таймс» із Пакистану.

— Що ж ви там написали?

— Багато чого, — зітхнула вона, — бо мене дуже засмутила неспроможність американців уявити, що хтось може бути не американцем та ще й пишатися цим.

— Зрозуміло…

— Але одне речення з цього листа раз у раз повторювали під час перевірки моєї лояльності, — зітхнув Мінтон і процитував лист своєї дружини до «Таймс»: — «Американці постійно шукають любові до себе в таких формах, яких вона ніколи не набуває, і в таких місцях, де її не можна знайти. З цим потрібно щось робити».

45 Чому ненавидять американців

Лист Клер Мінтон до «Таймс» був опублікований у найгірший період діяльності сенатора Мак-Карті[14], і її чоловіка вигнали через дванадцять годин після того, як лист надрукували.

— А що ж такого страшного було в тому листі? — спитав я.

— Найстрашніша з усіх різновидів зрада, — сказав Мінтон, — полягає у твердженні, що американців не люблять повсюди, куди вони приходять, що б вони там не робили. Клер намагалася довести, що в американській зовнішній політиці треба розраховувати на ненависть, а не на вигадану любов.

— Американців, безперечно, справді ненавидять у різних краях.

— Люди ненавидять одне одного в різних краях. Клер у своєму листі зауважила тільки, що американці, як усі люди, можуть викликати ненависть, це нормально, і було б нерозумно вважати, що для них буде зроблено виняток із загального закону. Однак комісія з перевірки лояльності цього не помітила. Вони звернули увагу лише на те, що ми з Клер здогадались: американців не люблять.

— Авжеж… Але мені приємно бачити, що ця історія скінчилася добре.

— Гммм? — відгукнувся Мінтон.

— Нарешті все владналося, — пояснив я. — Бо ви зараз прямуєте до посольства, яким будете керувати.

Мінтони знов обмінялись тими співчутливими дюпрасовими поглядами. Потім Горлік сказав:

— Так. Ми йдемо по райдузі, щоб знайти свій горщик із золотом.

46 Боконістське ставлення до кесаря

Я розпитав Мінтонів щодо легальності статусу Франкліна Гоніккера: хоч він і став великою шишкою в уряді «Папи» Монсано, але ж залишався