Курт Воннегут - Колиска для кішки

У хвості літака був невеличкий буфет, і я пішов туди чогось випити. Там я зустрів іще одне американське подружжя: Г. Лов Кросбі з Еванстона, штат Іллінойс, та його дружину Гейзел — обоє гладкі, віком за п’ятдесят, обоє гугнявили.

Кросбі розповів мені, що мав велосипедний завод у Чикаго, але не бачив від підлеглих нічого, крім невдячності. Тому він вирішив перевести виробництво до Сан-Лоренцо, де йому будуть вдячні.

— Ви добре знаєте Сан-Лоренцо? — спитав я.

— Зараз їду вперше. Бачити не бачив, проте все, що чув, мені подобається, — сказав Г. Лов Кросбі. — Вони дисципліновані. Там можна на щось розраховувати з року в рік. Тамтешній уряд не заохочує кожного писанта стати таким оригіналом, якого світ не бачив.

— Тобто?

— Хай їм грець, усім там, у Чикаго! Виробляти велосипеди? Вони вже про це забули! Тепер головне — соціальні відносини. Сидять йолопи та міркують, яким би чином ощасливити людство. Що б там робітник не накоїв, звільнити його не можу. А коли раптом вдається зробити велосипед, профспілка відразу звинувачує тебе в жорстокості, нелюдяності, а уряд конфіскує той велосипед за несплату податків і дарує його якомусь сліпому в Афганістані!

— Отже, ви сподіваєтесь знайти на Сан-Лоренцо кращі умови?

— Безперечно кращі! Цей народ настільки бідний, заляканий і темний, що не втратив ще здорового глузду!

Кросбі спитав, як мене звуть і чим я займаюсь. Почувши мою відповідь, його Гейзел вирішила, що моє ім’я типове для штату Індіана. Сама вона була родом з Індіани.

— Боже мій, — зраділа вона, — значить, ви гужер[11]?

Я підтвердив, що так і є. Гейзел вигукнула в захваті:

— А я теж із гужерів! Не треба соромитися, що ти гужер!

— Я й не соромлюсь, — сказав я. — І не чув, щоб хтось соромився.

— Гужери — молодці! Ми з Лов двічі об’їхали навколо світу й повсюди зустрічали гужерів на відповідальних посадах.

— Це чудово.

— Ви знаєте управителя нового готелю в Стамбулі?

— Ні.

— Він гужер. А ще той військовий, як його там, у Токіо…

— Аташе, — підказав чоловік.

— Він також гужер, — вела далі Гейзел. — А новий посол у Югославії…

— Гужер? — здогадався я.

— І не тільки він, а ще й редактор голлівудського розділу журналу «Лайф». І той чоловік із Чилі…

— Теж гужер?

— Де б ви не опинилися, неодмінно знайдете там видатного гужера! — сказала вона.

— Автор «Бен-Гура»[12] був гужером, — доречно зауважив я.

— Не забудьте про Джеймса Уїткомба Райлі!

— А ви теж родом з Індіани? — спитав я в чоловіка.

— Аж ніяк. Мій штат називають «Землею Лінкольна», мабуть, ви чули.

— Коли вже на те пішло, — сказала Гейзел з переможною усмішкою, — Лінкольна теж можна вважати гужером. Він виріс в окрузі Спенсер[13].

— Авжеж, — сказав я.

— Не знаю, чим насправді відрізняються гужери, — додала Гейзел, — але щось таке в них є. Якщо б скласти повний перелік, люди здивувалися б!

— Напевне, — згодився я. Вона цупко схопила мене за руку.

— Ми, гужери, маємо триматися разом.

— Згоден.

— Звіть мене «матусею»!

— Що?

— Коли я зустрічаю молодого гужера, завжди кажу йому: «Звіть мене матусею».

— Он воно як…

— Дайте мені це почути, — наполягала вона.

— Матусю…

Вона всміхнулась і відпустила мою руку. Здавалось, ніби в її механізмі закінчився накрут. Назвавши Гейзел «матусею», я зупинив пружину, і тепер Гейзел мусила знов накрутити її, доки не з’явиться черговий гужер.

Надмірна увага Гейзел до гужерів у всесвітньому масштабі — це хрестоматійний приклад фальшивого карасу: уявна єдність людей, що не має ніякого сенсу з погляду Божого провидіння, наочний приклад того, що Боконон називає гранфалоном. До гранфалонів відносяться організації: комуністична партія, «Дочки американської революції», компанія «Дженерал Електрик», міжнародний орден диваків, — а також усі нації в будь-який час в будь-якому місці.

Боконон пропонує нам проспівати разом з ним:

Так легко можна гранфалон пізнати,

Як з іграшкових кульок шкіру зняти.

43 Ніби манекен

Г. Лов Кросбі вважав, що диктатура в багатьох випадках не така вже й погана річ. Він не був ані кровожерним, ані дурним. Він волів поводитися з людьми, мов невихований селюк, але те, що він казав про недисциплінованість людства, часто було не тільки смішним, але й правдивим.

Єдиним пунктом, де розум і почуття гумору зраджували його, було питання про призначення роду людського на землі. Він був твердо впевнений, що люди створені для того, щоб збирати для нього велосипеди.

— Сподіваюсь, що Сан-Лоренцо насправді такий, як вам розповідали, — сказав я.

— Мені вистачить розмови з одним чоловіком, щоб перевірити, правда це чи ні, — відповів Кросбі. — Коли «Папа» Монсано дасть слово честі щодо цього маленького острова, так воно і буде. Так є, і так має бути!

— Мені подобається те, — додала Гейзел, — що вони всі християни та можуть говорити англійською. Це спрощує справу.

— Знаєте, як тут борються зі злочинністю? — спитав мене Кросбі.

— Ні.

— Злочинності тут просто немає. «Папа» Монсано зробив злочини настільки непривабливими, що громадяни навіть подумати про них не можуть, бо їх нудить. Кажуть, що тут можна покласти гаманець посеред вулиці, а через тиждень знайти його цілим на тому ж місці.

— Ось як?

— Нічого дивного! Знаєте, як тут карають за крадіжку?

— Ні…

— Гачок, — сказав Кросбі. — Жодних штрафів, умовного звільнення, ув’язнення на місяць. Тільки гачок. Гачок за крадіжку, за вбивство, за підпал, за зраду, за зґвалтування, за розпусне підглядання. Порушиш закон, будь-який закон, — попадеш на гачок. Це неважко зрозуміти, ось чому Сан-Лоренцо — найбезпечніша країна у світі.

— Що ж це за гачок?

— Звичайна шибениця, ясно? Два стовпи та ще один упоперек. Тільки замість петлі беруть такий собі залізний гак — різновид рибальського гачка, але великий, прив’язують до поперечки. Потім беруть бовдура, який насмілився порушити закон, протикають йому тим гаком